Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

тривало, аж поки вона піймала себе на тому, що затужила за тим

першим, раптовим ударом стихії. Принаймні хоч це скінчилось.

Елві усвідомлювала, що нині день, але тут тільки й було світла, що холодна білина аварійних вогників і той майже постійний

бараж блискавки, що мов стробоскопічним ефектом осявав лиця

людей. Он молодий чоловік із понуро-закам’янілим обличчям, весь мов образ страждання й витримки. Он дитина, не більше

восьми років, уткнулася головою в материне плече. Вей і Мертрі

в одностроях, стоять упритул, мов пара коханців, і кричать щось

одне одному на вухо, бо інакше ж не почути, обличчя їхні

розпашілі, аж червоні. Невидимі, але явно величезні зміщення

атмосферного тиску вона відчувала як нездоланну слабість, як

лихо нездужання, що хвилями пронизували її тіло. І вона не

знала, від чого тремтить, аж труситься вся: чи від струсів стін

шарпаної шквалами споруди, а чи від перенапруження власної

нервової системи.

В якийсь момент змінилося її сприйняття часу. Вона вже не

могла визначити, скільки ж триває ця буря: якісь години? дні?

хвилини? Це було мов напівусвідомлення травми, приречена

терплячість жертви, на яку хтось напав, і знаття, що тільки одне-єдине може це зупинити: якщо нападник змилується. Час від

часу вона то підносилася до якогось повнішого усвідомлення, то

бажала впасти назад, у ступор. Шок. Мабуть, це вона вже

входить у шоковий стан. Усвідомлення немовби то блимне, то

згасне. Все так само скулившись, вона притискалася до Фаєза, обіруч здавлюючи йому лікоть, і вже й згадати не могла, як це

вона сюди потрапила. Темне болото мулу сягало людям по

кісточки по всьому руйновищу, брунатно-зеленаве. Воно

облипало її всю. І всі були заляпані тією брудякою.

«Коли це скінчиться, я повернуся до моєї хатини, довго

відкисатиму у ванні й спатиму цілий тиждень», — подумала

вона. Хоч і знала, що це просто смішно. Шанси, що її хатина

вистоїть оце, були не більші, ніж у сірника не погаснути, занурившись у воду, але вона трималася такої думки, і якась

частка її свідомості вірила в таку правдивість. Сліпучий спалах і

розкотистий грім сталися майже одночасно. Вона скреготнула

зубами, заплющила очі й стала терпіти далі.

Перша зміна, яку вона завважила, був вереск немовляти.

Виснажений голосок. Вона ворухнулася. Її сорочка й штани були

мокрі й холодні, вони разом із брудякою липли до шкіри. Елві

витягла шию, намагаючись розгледіти, звідки долинає отой

скрегіт. Перш відчула думку, що почала спливати десь із нижніх

відділів мозку, а вже потім осягнула, що воно таке: надреальна

прірва між реалізацією та усвідомленням її. Це ж вона розчула

плач дитини. Так, вона змогла розчути щось — байдуже що —

яке не належало до отруйного лютування бурі. Елві спробувала

підвестися, та ноги підігнулися під нею. Стоячи навколінці у

тому болоті, вона зібралася з духом, випростала плечі й зробила

ще одну спробу. Косиною дощ усе ще залітав до вікон

руйновища, але вже лиш під кутом у двадцять градусів. Із

чорного неба все ще лило як із відра. Вітер налітав поривами й

завивав, б’ючись об стіни. Де-небудь за інших обставин це були б

найкусючіші зубища шквалу. Але тут і тепер такий вітер

означав, що найгірше вже позаду.

— Докторесо Окойє?

Мертрі начепив собі аварійного ліхтаря через плече, тож його

обличчя освітлювалося знизу. А виразом його була все та сама

чемна

усмішка

над

зосередженою,

тверезою

увагою.

Обшарпаний розум Елві зчудувався: невже ж немає на світі

нічого такого, що могло б потрясти душу цього чоловіка? І

відповів сам собі: ні, мабуть, таки немає. Хотілося їй, щоб він

своєю передбачуваністю відновив її впевненість, але не готова

була вона, щоб її хтось утішав. Ні, не тепер.

— З вами все гаразд, докторесо? — запитав він, поклавши руку

їй на плече.

Елві кивнула головою, та коли він зробив