Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Голден. — Яка відстань звідси до хати дружини й дочки Дальке?

— Три кліки, — відповів Еймос. — Ось я гайну туди з цими

хлопцями та, мо’, й розшукаємо їх.

— Постривай, одну хвилинку, — затримав здорованя Голден. —

Я не певен, чи встигнете ви пробігти шість кілометрів дороги

туди й назад, не кажучи вже про те, щоб когось там розшукати, і

все це за лічені хвилини, що нам лишилися.

— Як можна, шефе, лишити маленьку дівчинку отам, на певну

загибель? — запитав Еймос. Він постарався сказати це

якнайспокійнішим голосом, але Голден розчув у цих його словах

і нотку погрози.

— Гаразд, — поступився Голден. — Але дозволь мені спитати

Росі, скільки в нас лишається часу. Тільки це дозволь!

— Авжеж, — погодився Еймос. — Шукають там, певне, пончо

для дитинки.

Голден вихопився з головної кімнати й почав шукати вихід, у

тій плутанині менших камер. Ця інопланетянська споруда була

справжнім лабіринтом поєднаних переходів, коридорів і кімнат.

На ходу він дістав свій ручний термінал.

— Алексе, це Голден! Ти мене чуєш?

З термінала затріскотіла статика перевантаженої важкою

іонізацією атмосфери, але Голден розчув пілотові слова: «Алекс

слухає. Що скажеш?»

— Дай мені точний час: скільки у нас лишилося?

— Ой, босе, ти тільки поглянь на захід! І знатимеш…

Навіть важка статика не приховала страху в Алексовім голосі.

Голден ступив крок надвір із головного входу інопланетянської

вежі й глянув туди, де поволі заходило сонце.

Скільки сягало око, обрій покривала запона чорноти. І вона

рухалася, та так швидко, навально, що здавалося: навіть із тієї

відстані в кілька десятків кілометрів вона мовби вже

накочувалася на нього чорним гігантським валом, якого раз у

раз прошивали блискавки. Затремтіла, задвиготіла земля під

ногами, й Голден пригадав: звук поширюється швидше у

твердому ґрунті, ніж у повітрі. Так двиготіло, котячись, люте

шаленство природи, через ґрунт посилаючи засторогу. Тільки

він це подумав, а вже й заревло на заході, щосекунди ревучи все

дужче.

— Яке воно там? — запитав Еймос, вийшовши у передпокій і

надягаючи легкого ранця. Позад нього стояли його приятелі-колоністи, і на їхніх обличчях змішалися надія і страх.

— Запізно вже, здорованю, — мовив Голден, усе дивлячись на

захід і хитаючи головою. — Геть-геть запізно.

Навіть вимовляючи ці слова, він не був певен, чи тільки для

родини Дальке, а чи й для всіх них запізно.

Розділ тридцятий. Елві

Фронт бурі прийшов, спочатку ніби забарний — така собі

висока, вища за хмарочоси, червоно-чорна масничка, — і

тільки щонайлегші порухи повітря засвідчували реальну його

присутність, а тоді, поміж двох подихів, налетів, з усім

шаленством несамовитого удару. Суміш повітря, води й грязюки

полетіла у вікна, арки й інші отвори споруди, б’ючи, мов

струмінь із брандспойта. І воно не просто ревло — оглушувало.

Елві скулилася, спиною притулившись до стіни споруди, а

руками обхопивши коліна, й все те терпіла. Спиною відчувала, як вібрують стіни, здригаючись від шквальних ударів урагану.

Навпроти неї, під іншою стіною, Мікаела затулила долонями

вуха й кричала, але її крику Елві не чула — бачила сам лиш

відкритий рот. Елві гадала, що дощ буде холодний, але в цьому

вона помилилася. Рідка грязюка, що накопичувалася на підлозі, була тепла й солона, і чомусь від цього ставало ще гірше. Елві

сплела пальці обох рук і стисла, аж до болю. Грязюка була і в

водяному пилу, що наповнював повітря, й від того стало важче

дихати. Хтось перехнябився в арочний прохід ліворуч від неї, але вона вже не могла розгледіти хто… і чи міг би хоч хто

зупинити катастрофу — тим, що зажадав її… Вона була певна: це

спорудо-руйновище

не

витримає,

ці

наддревні

стіни

розпадуться, і її, разом з усіма іншими, вижбурне туди, в бурю, і

розчавить чи втопить, а чи одномоментно і розчавить, і втопить.

Думка й пам’ять знай повертали її в той важкий шатл, у те

сум’яття, в ту паніку, коли він падав і падав… і в травму удару об

твердь. Ось це сприймалось як те ж самісіньке,