Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Відбулися деякі зміни і при царському дворі не на користь царя Федора та Довгоруких, але на долі Січі й України вони позначилися хіба тим, що перевертень і прибічник Самойловича князь Ромодановський був переведений з Білгорода в Москву. На його місце в Курськ призначено казанського Казбулата Муцаловича. Важило й те для козацтва, що другого гетьманового сина-закладника Якова було замінено третім — Григором, а той став посильним. Дехто із значкових, та й Сірко, бачили в тих подіях кінець Самойловичевому гетьманству, бо царат не міг допустити глибокого вкорінення гетьманів, а ще при наслідуваннях Семена, Якова та Григора.

Адверсорним сторонам тогорічні сутички та побоїща в Чигирині, Вужині і на Інгулі були тільки спробою, яка заохотила обидві орласті держави до подальших змаг чужими руками. І султан, і цар вточували словесного меду польському і віденському дворам, прощали Січі непослушенство й самоуправство. Султан на Правобіччі, у Немирові, утримував свого ставленика князя Юргія, який нагадував московським стольникам про Переяславські статті, тепер уже їм неприємно небажані. І єдиною твердинею в Україні лишалася Січ і її великолузькі волості пообіч Дніпра. Січова старшина на чолі з Сірком, вивертаючись між двома загарбницями і третім людоловом, відчайдушно борсалася, приймала пожалування від двох адверсорів та притуляла в себе викупців і втікачів, що допомагали відстоювати людські гідності й вольності з прадавнім виборно-вічевим у строєм-ладом. Острів запорозької землі був густо заселений, а в решті краю стояла дика спалена пустка, горіло нескошене збіжжя, курилися, тліючи, обійстя поряд із невпораними грядками, і лише в лісних хащах і водяних нетрищах під завиви тужних осінніх вітрів, пугачів та вовчих і собачих підвивань теплилося жевріло в уцілілих хуторах не життя, а животіння нещасних людей, що й печі топили тільки в темні ночі, щоб не приманути димом уже й своїх людоловів-нападників.

А Січ укріпляла свої твердині, передусім Великолужжя та Кодак, була-бо достатньо обізнана з навколишніми складностями рідного народу. Їм, чільцям козацької республіки, відомо було, що очаківський Каплан-паша знову відбудовує фортецю, що гетьман відмуровує Чигиринський замок, що в Київ Милославськими перекинуто князів Хованських і Голициних зі стрільцями, а Січ ні до чиїх рахунків не входить. Правда, Перхунов пустив турусу, що, крім Мерефи, подарованої царем Олексієм Січі, цар Федір хоче пожалувати Кошеві Калаберду й Переволочну з поромами й переправами. Послані в Москву для вияснення Роман Малюк та Семен Хорошко з товаришами вернулися ні з чим. А гетьманів дознавач Артем Золотар привіз у Січ «таїну» свого сюзерена, що ніякого негаразду від гетьмана козакам не буде, коли цар подарує їм Переволочну й Калаберду. Та Лавро Гук розвідав, що гетьман наполягав не давати Кошеві тих міст нізащо, бо на Лівобіччі буде двовладдя, як у Мереф'янщині, що належить Січі.

— Воно як наслухаєшся, пане полковнику, то всі чільці наших сусідів — несусвітні брехуни й пройдисвіти,— завершував свої дознавацькі враження Лавро Гук.— Ледь що де станеться — вдаються до брехень, а при неспроможності пускають плітки, намови, нацькови, омани чи й силу. Я гадаю, що лише круль Ян вам не бреше з них усіх.

— Гадаєш, що не бреше, Лавре?

— Мабуть-таки, ні, бо ж пише вам родинно, а часом і нешпетно, а відтак — правдиво й щиро. В мене про ляхів тепер геть інша думка.

— Інша, Гуче, бо вони стали іншими, втративши нас як холопів.

Згадка про Яна нагадала Сіркова і про відвідини його родини, і про синів, які там вишколювалися, і, врешті, про незавидне становище самої Польщі, султанової данниці, і він твердо поклав собі, що, як тільки трохи підготує Кіш до зими, навідає круля і візьме, як обіцяв мачусі й зведенці-сестрі, небожа Якуба на Січ і в Капулівку, хоч якось полегшивши їхнє горе. Адже обидві так і не відають, де поділися хлопці після Чорної Долини.

Довга й жахна оповідь Лавра про руїну на Правобіччі після ізгону Семеном Самойловичем тисячі родин до Сибіру змусила Сірка невідкладно написати попереджувального листа гетьманові, як основному руйнівникові краю і уярмлювачеві рідного люду. Запалившись гнівом, він навіть і не покликав писаря Андрія Яковлю, а проказав свій обур сотникові Лаврові Гукові:

«Вельможний мосьпане гетьмане обабічний! По кончині лицарного Богдана — мого наставника та соратця, сина, хай і грішного, нашої ойчизни, коли ви, самозванні і лакизні гетьмани, почали мінятися, як коні на чужих крам-базарах, і коли діями сусідніх захланно-ворожих монархів наша ойчизна стала краятися на шмаття, ми, січовики, зрозуміли, що ви всі вибрали пристосуванські шляхи, які приведуть наш чарівний край до руйнації, знищення та запустіння, а люд — до неволі. Нині наша правда потверджується. Ляське хлопське пристосуванство ви замінили московитським лакизним перевертництвом при підступно-витонченому царському яничарстві, створюючи із Гетьманщини маячний вертеп, фікцію, ілюзію й міраж.

При твоїй личинній гетьманській особі побито тисячі невинних, розорено й спалено десятки міст і селищ нашого люду, відправторено сотні пограбованих тобою чільців, їх прибічників та родин у сибірські забісся на благо живота боярського й воєводського. Твоя вельможність не по-християнськи чинить ті ізгони, ще гірші за ординські людоловні ясири, підмуровуючи для воєн Печерські вали в святому нашому Києві, за що ти в Бога милості собі не вимолиш до кінця днів твоїх.

Дивлячись іздалеку оком розуму на твої вельможні злочини, ми ніколи не могли без жалю й скрухи з'їсти окрайця насущного хліба й відпочити в спокої по трудах наших, бо війни за збиткові людові користі й устремління вели й ведуть його життя до розбрату, а обійстя до запустіння у колись багатому й дружному краєві отців і дідів. Ми умовляли вас, самочинних гетьманів, для добра нашої поспольної общини всі циркумстації війн між собою полишити, дружби з адверсорами не допускати, а підтримувати її з акцесорами рідними, вірними й надійними, не схилятися до підкупу й умовляння підступних ворогів, не спокушатися на їхні рангові приманки. А кожний з вас, одягаючи каптан владарювання, кидався тільки до власного владолюбства й ненаситних афектів, ллючи воду на свої осібні лотоки,