Стіг Ларсон - Повітряний замок, що вибухнув

Екстрьом наполягав також, що Саландер повинна як і раніше вважатися недієздатною. В одному інтерв’ю він із стурбованим обличчям заявив, що в Швеції є кілька соціопатичних осіб з тяжкими психічними відхиленнями, що становлять небезпеку для самих себе і оточуючих, і що наука поки не знає інших шляхів, окрім як тримати таких людей під замком. Він згадав випадок із схильною до насильства дівчиною Аннет, ім’я якої в 70-х роках не сходило із сторінок газет і яка вже тридцять років утримується в закритій установі. Будь-які спроби ослабити їй обмеження призводили до того, що вона немов божевільна кидалася на родичів і лікарняний персонал або намагалася заподіяти шкоду самій собі. Екстрьом вважав, що Лісбет Саландер страждає на аналогічні психопатичні порушення.

Інтерес ЗМІ підігрівався і тією обставиною, що адвокат Лісбет Саландер Анніка Джанніні у пресі не висловлювалася. Вона послідовно відмовлялася давати інтерв’ю з метою викласти свою точку зору. В результаті ЗМІ перебували у скрутній ситуації — сторона обвинувачення щедро ділилася інформацією, тоді як сторона захисту, як виняток, ані словом не натякала на те, як Саландер ставиться до обвинувачення і яку стратегію збирається застосувати захист.

Цю обставину коментував юридичний експерт, найнятий для висвітлення справи однією з вечірніх газет. Експерт констатував, що Анніка Джанніні — поважаний адвокат з прав жінок, але не має жодного досвіду роботи за межами цієї галузі, і робив висновок, що вона абсолютно не підходить для захисту Лісбет Саландер. Мікаель Блумквіст також знав від сестри, що тій телефонувало багато відомих адвокатів, які пропонували свої послуги, але за дорученням своєї підзахисної Анніка Джанніні люб’язно відхиляла всі подібні пропозиції.

Чекаючи початку суду, Мікаель окинув оком інших слухачів. На місці біля самого виходу він раптом помітив Драґана Арманського.

Їх погляди на мить зустрілися.

В Екстрьома на столі лежав чималий стос паперів. Він привітно кивав декому із журналістів.

Анніка Джанніні сиділа за своїм столом навпроти Екстрьома. Вона розбирала папери, не дивлячись ні на кого. Мікаелю здалося, що сестра трохи нервує. Легке хвилювання перед виходом на сцену, подумав він.

Потім до зали увійшли голова, юридичний радник, судді та засідателі. Головою був суддя Йорген Іверсен — п’ятдесятисемилітній чоловік з білим волоссям, худорлявим обличчям і легкою ходою. Мікаель ознайомився з біографією Іверсена і з’ясував, що той відомий як дуже досвідчений і справедливий суддя, котрий уже працював на багатьох гучних процесах.

Під кінець до зали суду ввели Лісбет Саландер.

Хоча Мікаель і звик до здатності Лісбет підбирати визивний одяг, він подивувався тому, що Анніка Джанніні дозволила їй з’явитися в залі суду в короткій чорній шкіряній спідниці з одірваним підгином і чорній майці з написом «І am irritated»,[61] що приховувала лише частину її татуювань. Ще на ній були черевики, ремінь із заклепками і гольфи в чорну й лілову смужку, в кожному вусі виднілося з десяток колечок і ще по кілька на губі й бровах. Коротеньке чорне волосся, що відросло за три місяці після черепної операції, стирчало на всі боки. Крім того, вона була надзвичайно дуже нафарбована — сіра губна помада, підведені брови і густо накладена чорна туш. Такою Мікаель ніколи її не бачив — у той час, коли вони тісно спілкувалися, косметика її не цікавила.

Висловлюючись дипломатичною мовою, вона мала дещо вульгарний вигляд і нагадувала готів чи навіть вампіра з якогось фільму 60-х років у стилі поп-арт. Мікаель помітив, що з її появою в декого з репортерів, які сиділи серед публіки, від здивування перехопило дух і вони радісно заусміхалися. Нарешті їм трапилася нагода побачити скандально відому дівчину, про яку вони стільки писали, і вона цілком виправдала їхні сподівання.

Потім він зрозумів, що Лісбет Саландер вирядилася так навмисно. Зазвичай вона одягалась недбало і начебто без смаку — не намагаючись іти за модою, а прагнучи радше підкреслити свою індивідуальність, як гадав Мікаель. Таким неприступним виглядом Лісбет Саландер захищала свою особисту територію. Сам Мікаель завжди сприймав заклепки на її шкіряній куртці як захисний механізм, аналогічний голкам їжака. Вона подавала оточенню певний сигнал — не намагайтесь мене погладити, буде боляче.

Перед появою в залі суду вона ще посилила цей стиль, так що вийшла мало не пародія.

І Мікаель раптом зрозумів, що це не випадковість, а частина стратегії Анніки.

Якби Лісбет Саландер прийшла рівненько зачесана, в наглухо застебнутій блузці й акуратних туфельках, вона виглядала б як ошуканка, що намагається втертися в довір’я до суду. Тепер же вона постала сама собою, а не кимось іншим. Правда, в дещо перебільшеному варіанті — для більшої ясності. Вона не вдавала того, ким не була. Вона демонструвала суду, що в неї немає причин соромитись чи прикидатися. Якщо суду її вигляд неприємний, то це не її проблема. Суспільство висунуло проти неї низку звинувачень, а прокурор притягнув до суду. Своїм неприкрашеним виглядом вона відразу дала знати, що збирається відхиляти прокуророві міркування як нісенітницю.

Вона рухалася впевнено і сіла на вказане їй місце, поряд зі своїм адвокатом. Потім обвела поглядом залу. В її погляді не відчувалося жодної цікавості — здавалось, вона намагається розгледіти і запам’ятати людей, що вже засудили її на сторінках газет.

Мікаель побачив її вперше з того часу, як вона, мовби скривавлена і нежива лялька, лежала на кухонному дивані в Госсеберзі, і більше ніж через півтора року після того, як вони востаннє зустрічалися за нормальних обставин — якщо вислів «нормальні обставини» взагалі можна було вжити до Лісбет Саландер. На кілька секунд вони зустрілись очима. Вона ненадовго затримала на ньому погляд, але не виявила жодних ознак пізнавання, зате уважно вивчила яскраві синяки, що вкривали Мікаелеву щоку і скроню, та хірургічний пластир на його правій брові. На якусь частку секунди Мікаелю здалося, що він бачить в її очах натяк на посмішку, але він не був упевнений, привиділося йому це чи ні. Потім суддя Іверсен постукав по столу і почав судовий розгляд.

Публіка була в залі суду загалом тридцять хвилин, протягом яких вислухала вступну промову прокурора Екстрьома, який перерахував усі пункти обвинувачення.

Всі журналісти, за винятком Мікаеля Блумквіста, старанно записували, хоча вже наперед знали, у чому Екстрьом збирається її звинуватити. Мікаель свій матеріал уже написав і прийшов до суду лише для того, щоб позначити свою присутність і зустрітися поглядом з Лісбет Саландер.

Вступне слово Екстрьома забрало трохи більше двадцяти двох хвилин. Потім настала черга Анніки Джанніні. Її промова тривала