Лада Лузіна - Україна-Європа

– Непогана сума, – сказав гетьман, посміхаючись у вуса. – Я навіть не відаю чи вартий такої суми. Мабуть, цар Петро надто розщедрився.

– Так, названа царем сума – великий сума, – погодився сераскієр. – За таку суму можна і батька рідного продати, але… – пан сераскієр підняв довгий кістлявий палець з великим загнутим кігтем, чи то пак нігтем, прикрашеним чистої води діамантом, – але, – повторив, – його величність від імені Оттоманської Порти відмовився продавати цареві московитів і всіх урусів Пйотру пана гетьмана.

– Навіть за 300 тисяч золотих талярів? – думаючи своє, перепитав гетьман.

Сераскієр поважно кивнув маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею.

– Навіть за таку суму, – повторив. – За 300 тисяч золотих талярів! Ми, турки, вірні заповітам Корану: ні за яке золото не видавати втікачів, які шукають у нас захисту.

Генерал-губернатор ще трохи напрочуд ввічливо поговорив з паном гетьманам і так же ввічливо закінчив авдієнцію, кивнувши на прощання маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею та побажавши панові гетьману, дорогому гостеві його величності султана імперії османів, почуватися у його володіннях, як у себе вдома.

– Наші Бендер, – закінчив, – є Бендер пана гетьмана!.. Скільки він побуде в Бендерах – місяць, рік, чи й усе життя, що в нього ще лишалося, – гетьман не знав. Як не знав того й король шведів Карл XII – хоча в нього були якісь свої плани-задумки, ще їх він поки що утаємничував навіть від свого спільника по нещастю. Мазепа не став доскіпуватися – треба буде, Карл сам повідає про свої задумки, якщо вважатиме за потрібне, тож варто було влаштовуватись в чужих йому Бендерах, у володіннях турецького султана, який до нього прихильний. Перш за все, гетьман вирішив підшукати собі житло – цим і зайнялися найдовіреніші гетьману люди – його племінник Андрій Войнаровський та генеральний писар Мазепи Пилип Орлик – обом їм Мазепа довіряв, як самому собі.

Вони й нашукали для гетьмана в передмісті Бендер, що тоді звалося селом Варниці, пристойний будиночок, купили його, і гетьман заходився облаштовуватися в ньому. Скільки на чужині доведеться жити – якщо доведеться, – Мазепа не знав, але влаштовувався з допомогою Войнаровського та Орлика з усіма зручностями, як звик те робити в похідному житті. А влаштувавшись зі своїми людьми у придбанім будинку, гетьман міг нарешті перевести дух.

Та щось… не переводився дух. На душі було не просто безпросвітно і тяжко, а – гнітюче. Події останніх тижнів, поразка під Полтавою, відступ, що перетворився на втечу, – переслідувачі не залишали їх поза своєю увагою ні вдень, ні вночі, – втрата війська – як шведського, так і його козацьких загонів, і разом з усім втрата влади і булави – гнітили душу. Просвітку не видно. Та його, здається, в тій ситуації, у якій він опинився, вже й не було.

Програна Полтавська битва шведів, на яких він так було поклався, – се кінець. І його, а не тільки Карлів. Але Карл втече до своєї Швеції і перекліпає поразку. І буде там і далі королювати, а що робити йому, гетьману України без України? Це не лише його кінець як гетьмана – з цим ще можна змиритися, – це кінець і тій куцій автономії, що була, це врешті кінець і самому життю України. Чи то пак – Малоросії. Вона тепер стане просто провінцією Російської імперії, однією з провінцій. Все, заради чого він боровся, до чого тяжко і вперто йшов, вірячи в кінечнии успіх задуманого, те, власне, заради чого й жив, не збулося… Принаймні, за його життя.

Від цього боліла душа, слабіло тіло, відчувався занепад, що міг закінчитися для нього вельми сумно. Це відчуваючи, потроху почав готуватися, як сам казав, «у дальню путь».

Прощався з друзями.

В один із днів, коли недуга почала брати його в полон і гетьман почувався все гірше й гірше, він раптом занепокоївся.

– Панове-братове, а як там мій коник вороненький? Товариш мій бойовий? Брат мій і друг мій вірний…

Клопотався, бідкаючись:

– Прошу вас, панове і друга мої. Коли зі мною що лучиться, а я відчуваю, має, має щось зі мною лучитися, бережіть мого коня. Годуйте його, доглядайте, лелійте… І про конюшника не забувайте, пригощайте його чимось добреньким…

В українському фольклорі, в народних традиціях кінь завжди був символом сонця і степу. А ще у слов'ян-язичників – символом смерті й символом воскресіння сонячного божества, яке заходить і сходить. Слов'яни поклонялися, поряд з іншими, й конюшнику – домашньому богу, що охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороб, пожежі. Конюшникові залишали в яслах на ніч всілякі смачні наїдки…

Та і як можна було уявити козака без коня, що його вони називали «вірним другом», «нерозлучним товаришем», «вірним братом». Та й козак ставав козаком лише тоді, коли в нього з'являвся кінь.

Козацький літописець Дмитро Яворницький це так поетично описував:

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

У ВАРНИЦІ, НА ОКОЛИЦІ БЕНДЕР

Як далі жити? Заради чого? Його велика мета, в ім'я якої він жив, вже мертва. То для чого жити? Все втрачено. Все, все… Україна – чи те, що від неї лишиться за лютого Петра, – десь там, за Дністром, а він по сей бік Дністра. У турок. І зоря його згасла. Спасибі, що хоч султан виявився на висоті, не продав його за 300 тисяч талярів – це таки була добра сума. Але нащо йому таке життя – за Україною і без України, Та й будучини в нього вже більше немає. Життя його вже завершується, тут, в чужині.

Минали дні, безсонні ночі, гетьман майже не їв, тільки жадібно пив воду – наче якось судорожно її глитав, ковтав, – і на очах згасав.

У Варницю до нього доходили невтішні, часом жахні вісті: Петро на залишеній