Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

коди автентифікації, вводять координати цілей і розблоковують ракети. До цього моменту ви ще можете скасувати наказ.

— А наказ бомбардувальникам можна скасувати в будь-який час.

— Саме так. Але після того, на п’ятому кроці, коли ракети випущені, їх уже не зупиниш і навіть не переспрямуєш. Це п’ять хвилин після ухвалення рішення. Ядерна війна почалася.

Полін відчула дотик холодної руки долі.

— Боже борони, щоб до такого колись дійшло.

— Амінь, — промовив Ґас.

* * *

Думки про це не полишали її весь день. Те, що вона вирішила зробити, було небезпечно, і навіть одностайна підтримка колег не зменшувала її відповідальності. Однак альтернативи вимальовувалися ще гірші. Варіант із ядерним ударом, до якого, як і передбачала Полін, закликав Джеймс Мур, набагато ризикованіший. Хай там як, а вона мусила поквитатися з режимом, що загрожував Америці та всьому світу.

І хоч скільки думала, щоразу доходила того самого висновку.

Телевізійники прибули в Овальний кабінет о сьомій. Відео їхньої трансляції передадуть на всіх каналах. Чоловіки та жінки в джинсах і кросівках виставляли камери, світло, мікрофони, прокладали кабелі золотистим килимом. Полін тим часом внесла фінальні правки в текст промови, і Сандіп завантажив його на суфлер.

Відтак приніс Полін світло-блакитну блузу, щоб вона мала свіжіший вигляд у кадрі.

— Сірий костюм на екрані буде чорним, оце ліпше пасуватиме, — сказав він.

Візажистка подбала про макіяж, перукарка вклала і залакувала біляве волосся.

Ще був час передумати. Полін знову прокрутила в голові свою аргументацію, і вкотре дійшла того самого висновку.

Годинник почав відлік, і за хвилину до восьмої всі затихли.

Продюсер пальцями відрахував останні секунди.

Подивившись в об’єктив, Полін почала:

— Шановні американці!

Розділ тридцять восьмий

Конференц-зала штабу Ґвоаньбу в Пекіні принишкла, коли президентка Ґрін промовила:

— Шановні американці!

Була восьма ранку. Чан Кай скликав голів департаментів на спільний перегляд. Дехто прийшов заспаний і вдягнений поспіхом. Решта працівників установи дивилися ту саму трансляцію в інших кабінетах.

Останні дванадцять годин новинні служби всього світу жваво обговорювали, яку заяву зробить Полін Ґрін, але нікому не вдалося отримати подробиць. Радіорозвідка показала підвищену активність комунікацій в американському війську, отже, щось планувалося. Але що? Навіть Каєві високооплачувані агенти у Вашингтоні не змогли нічого накопати. Президент Чень провів дві розмови з президенткою Ґрін і довідався лише те, що вона, за його словами, наче тигр, готується до стрибка. Міністри закордонних справ обох держав провели на зв’язку цілу ніч. Рада безпеки ООН оголосила безстрокову сесію.

Безперечно, президентка Ґрін відповість на застосування з боку Пхеньяна хімічної зброї, питання тільки — як? Оголосити вона могла будь-що: від дипломатичного протесту до ядерного удару. Очевидно, це мало бути щось потужне. Кожна держава помстилася б за такий напад на її військових та цивільних.

Китайська влада опинилася в безвиході. Північна Корея ставала неконтрольованою, і Пекін звинуватять за злочини Пхеньяна. Не можна допускати, щоб це небезпечне становище тривало ще хоча б день. Але що міг вдіяти Китай?

Кай сподівався почути підказку від президентки Ґрін.

— Шановні американці, кілька секунд тому США завдали масованого авіаудару по військових силах Пхеньяна.

— Бляха! — не стримався Кай.

— Страшною зброєю, забороненою в усіх цивілізованих країнах, військо режиму вбило тисячі американців, і я хочу сказати вам, — далі президентка заговорила повільно, наголошуючи кожне слово: — Просто зараз пхеньянський режим стирають з лиця землі.

Кай подумав, що цієї миті мініатюрна білявка за столом вигляд мала набагато грізніший, ніж будь-який інший світовий лідер, якого він колись бачив.

— Поки я розповідаю вам це, відбувається запуск неядерних ракет та бомб по всіх військових та урядових цілях, що перебувають під контролем Пхеньяна.

— Неядерних, — повторив Кай. — Хвала землі та небесам.

— Окрім того, наші бомбардувальники готові до пуску ракет для остаточного знищення цілей.

— Ракети й бомби, але без ядерних боєголовок, — промовив Кай. — Будь ласка, виведіть на екрани зображення з радарів та супутників.

Президентка Ґрін сказала:

— Упродовж наступних годин той, хто величає себе Верховним керівником, остаточно втратить усі можливості атакувати Сполучені Штати. Ми розіб’ємо його вщент.

Кай узяв телефон і набрав особистий номер Ніла Девідсона. Як і очікував, дзвінок одразу переспрямувало на голосову пошту: Ніл не хотів, щоб його турбували під час виступу президентки.

Однак Кай волів бути першим, хто говоритиме з ним після трансляції. У наступні кілька хвилин Ніл отримає від Державного департаменту інструктаж, де докладно розтлумачать суть послання Полін Ґрін і дадуть відповіді на запитання, що кипіли в голові Кая. Дочекавшись сигналу, сказав:

— Це Кай. Дивлюся вашу президентку. Передзвоніть.

— Рішення завдати удару було виважене, — вела далі Полін. — Я завжди сподівалася, що мені не доведеться робити цього. Вибір зроблено не під владою емоцій чи пекучого бажання помсти. Ми з Кабінетом обговорили все спокійно й врівноважено, і всі одностайно погодилися: це рішення — єдине, що лишилося США як вільній і незалежній державі.

Засвітився екран на стіні: показав зображення з радара, накладене на карту. Кай спантеличився, не розуміючи, на що дивиться. Ракети летіли далеко за межами Південної Кореї, над океаном.

Ян Йон, фахівець із розшифрування таких зображень, швидко пробурмотів:

— Скільки там, в біса, узагалі тих ракет?

Кай сказав:

— Не знаю, але впевнений, що в Південній Кореї американці стільки не мають, принаймні після подій останніх днів.

— Вони летять не з Південної Кореї, — впевнено промовив Ян. — Думаю, їх запустили з Японії.

США мали кілька баз у Японії, на великих та малих островах, і могли запускати крилаті ракети з кораблів та літаків звідти. Ян додав:

— Так багато!

Кай згадав, що в Америки є велетенські субмарини, кожна з яких здатна нести більш як півтори сотні «томагавків». Сказав:

— Ось що буває, коли починаєш війну з найбагатшою країною світу.

Чін Чінхва, голова корейського відділу, дивився на екран свого ноутбука.

— Ось, послухайте! — вигукнув він. — Китайський вантажний корабель, що доправив партію рису в північнокорейський порт Нампхо, щойно надіслав повідомлення.

На всіх китайських суднах, навіть комерційних, був принаймні один член екіпажу, який мав інформувати про всі важливі події. Повідомлення він передавав, як вважали, в порт Шеньдженя, у Центр морської розвідки, що насправді належав Ґвоаньбу.

Чін провадив далі:

— Стверджують, що американський есмінець «Морґан» зайшов у гирло річки Тедонґ і випустив крилату ракету, яка на їхніх