Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

він опинявся емоційно все далі й далі від Барбори. Він навіть хотів було пожартувати над Барборою припущенням, буцімто їй подобається показувати старому господареві свої гарні ніжки. Але, слава богу, Крістофер вчасно його покликав. Гукнув, щоб задати запитання, після якого бажання сміятися над Барборою зникло.

— Ви чекаєте дитину? — поцікавився старий.

— Так, — зізнався Андрюс. — Але ще нескоро...

— What a surprise![94] — видихнув Крістофер і задумався.

Потім попросив віскі і сів за стіл. Барбора прибирала в кабінеті, перетвореному старим на свою спальню.

— Ні, це дуже добре, — Крістофер підняв погляд на Андрюса, котрий присів поруч. — Я, коли став батьком, так напився! А ти хочеш дівчинку чи хлопчика?

Андрюс стенув плечима.

— І так, і так добре, — сказав він.

— Народжувати будете тут? В Аррасі є хороший шпиталь!

Розмова про вагітність Барбори оживила Крістофера.

— Треба вибратися назовні, — він озирнувся на вікно, за яким світило сонце. — Тут весна приходить завжди несподівано. Чекаєш її, чекаєш, і здається, що вона ніколи не настане. Аж раптом раз — і сонце! І відразу все оживає! Навіть я! — Крістофер усміхнувся. — Ну що, може, пройдемося?

Для прогулянки Крістофер викликав телефоном «соціальне» таксі. Машина — сріблястий високий «мінівен» — під’їхала через п’ятнадцять хвилин. Круглолиций, п’ятдесятирічний на вигляд водій привітав Крістофера як старого знайомого.

— Він тут єдиний із таксистів, хто добре балакає англійською! — повідомив старий, уже сівши поруч із водієм і обернувшись до Андрюса.

— Це тому, що я бельгієць! — таксист також обернувся до пасажира. Відразу перевів погляд на Крістофера. — У Телус?

— Так, як зазвичай, — старий кивнув.

Таксист неголосно ввімкнув радіо. Андрюс слухав голос дикто­ра-француза, як музику. Тільки з машини, під звуки цієї словесної «музики», він помітив, наскільки позеленіла трава на неораних полях. Її широкі зелені килимові доріжки немов зумисне чергувалися з чорними смугами орної землі. Іноді смуги ці впиралися в ліс або в невеличкий гайок, за яким знову визирали поля. Промайнула та залишилася позаду табличка з назвою населеного пункту — «Телус». Не зупиняючись, таксі проїхало через село, і знову обабіч дороги замиготіли дерева. Водій пригальмував, з’їхав на ґрунтівку і вже по ній під’їхав до круглого, облямованого невисокою цегляною стіною меморіалу, схожого на обгороджену, вирівняну та засіяну травою величезну вирву від вибуху. Праворуч від залізної хвіртки виднівся білий кам’яний хрест, а під ним — такі ж білі кам’яні плити з іменами загиблих.

— Це моє улюблене кладовище, — сказав Крістофер, коли вони зупинилися перед хрестом, що височів метрів на три. — Тут завжди тихо, людей не буває. Жаль, що брат не тут!

— А де? — поцікавився Андрюс.

— У Вімі. Зараз туди поїдемо!

Круглолиций водій відклав на панель розгорнуту брошурку з кросвордами, ручку засунув у нагрудну кишеню темно-зеленої картатої куртки, схожої на піджак. Може, це і був якийсь особливий піджак, що застібається на блискавку, а не на ґудзики. Андрюс раніше таких не бачив.

— Вімі?! — скоріше ствердно, ніж запитально спитав він Крістофера.

Той кивнув.

Машина повернулася на асфальт дороги. Повз вікна миготіли поля та гаї. Хвилин через десять поля зникли, дорогу щільно обступили дерева, і Андрюс відчув, що вони звернули на рівну, посипану гравієм дорогу.

— Рут де Канадьєн, — обернувся до Андрюса Крістофер. — Дорога канадців. Так і називається!

Дорога канадців позбавила їх сонячного світла. Крони дерев майже змикалися над нею.

— Пригальмуй там, — попросив Крістофер таксиста, показавши рукою кудись уперед. Потім обернувся до Андрюса. — Праворуч глянь, там шанці Першої світової.

Машина зупинилася.

— Виходити не треба, — зупинив старий Андрюса, котрий уже відчинив дверцята. — Вони старанно відреставровані... Я тобі інші покажу!

І кивнув водієві. Машина знову рушила.

На парковці неподалік від вражаючої висоти білосніжного двоколонного меморіалу вони все ж вийшли з машини.

— Ласкаво просимо до Канади, — з гіркою усмішкою вимовив Крістофер. — Оце наш головний пам’ятник. Але він занадто великий. Як і Канада. Може, тому такий і поставили... Я тобі покажу інший куточок, той, що мені рідніший!

Андрюс, котрий зібрався вже було пройти досить довгою алеєю до грандіозного монумента, з подивом побачив, що Крістофер знову сідає в машину. Цей «меморіальний марафон» почав здаватися йому дивним.

Однак наступна зупинка зламала ритм цієї поїздки. На канадському військовому кладовищі в Нойвіллі вони згаяли не менше півгодини. Крістофер стояв на могилі брата, поки Андрюс пройшовся вздовж по-військовому строгих рядів однакових білих пам’ятників із іменами загиблих і зупинився перед невеликою критою меморіальною галереєю з арками обабіч і чотирма колонами на фасаді.

Тиша, підігріта сонцем, починала дзвеніти у вухах Андрюса. Він обернувся на два розлогих клени, що росли за огорожею, зирк­нув на Крістофера, котрий стояв над білим могильним каменем. Почув із боку дерев крики птахів.

«Куди мене занесло? — подумав він. — Адже ми їхали не сюди! Ми їхали в Париж, туди, де кипить життя і де цікаво. Туди, де можна заробити та радіти. Туди, звідки нікому не хочеться їхати. А опинилися на кладовищі!»

Колони меморіальної галереї здалися йому неприродно білими. Мабуть, через яскраве сонце.

«Та чого це я, — спробував заспокоїти себе. — Це все тимчасово. Іншого виходу немає. І для Барбори в її становищі так краще».

Очікувати появу дитини треба в тиші та спокої. Уявити собі тихіше та спокійніше місце, ніж Фарбус, Андрюс зараз не міг. У Фарбусі тихо і спокійно, як на цьому цвинтарі. На кладовищах завжди спокійно.

І знову озирнувся на Крістофера. Вони зустрілися поглядами. Старий кивнув у бік машини.

— А тепер поїдемо туди, куди ніхто, крім мене, не їздить, — сказав він.

— Ля Форе?! — знову швидше зі ствердною, ніж із запитальною інтонацією вимовив таксист.

Старий кивнув.

Тепер вони їхали «дикішим» путівцем. Машину гойдало. Коріння могутніх дерев підіймало ґрунт.

— Поміняй платівку! — несподівано попросив водія Крі­стофер.

Таксист вставив у магнітолу компакт-диск і в салоні зазвучала дивна какофонія з потріскуванням і шипінням. Поступово вона стала фоном, на якому зазвучала стара пісня англійською. Андрюс не міг розібрати слова, але збагнув, що це одна з пісень тих часів, часів Першої світової.

«Стариган загнав себе в гіпноз минулого», — вирішив Андрюс.

Дивно, але хитливий обережний рух машини по лісовій ґрунтівці під цей саундтрек майже столітньої давнини справив дивну дію і на самого Андрюса. Він раптом відчув не те щоб утому, але якусь загнаність, розворохобленість від самого себе, від своїх суперечливих думок, від невпевненості в подальшому перебігу їхнього з