Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Розділ 98. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

Перший тиждень у Фарбусі тривав, здавалося, безконечно. Для Андрюса він почався поганим сном, а закінчився безсонням. Щоранку його хитало, і тільки прохолодний душ і довге витирання рушником, стоячи босоніж на кам’яній холодній підлозі, повертали його до тями. Він уже майже звик до спальні і до старого, занедбаного саду, на який виходили обидва вікна кімнати. Він уже знав усі будинки, повз які потрібно пройти дорогою до кав’ярні. Він навіть знав ім’я бармена, а бармен, Жан-Мішель, тепер був у курсі, що ніякі вони не канадські родичі Крістофера, а литовці, котрі оселилися у нього тимчасово, щоб допомагати старому. Більше того, Жан-Мішель уже знав, де знаходиться Литва. Звісно, він знав тільки приблизно, бо на точніше пояснення Андрюсові забракло знання французької мови, а політичної карти Європи або світу в кав’ярні не було. Вивчив Андрюс і автобусний маршрут до найближчого супермаркету, куди вони з Барборою двічі їздили за харчами. П’ятнадцять хвилин туди і п’ятнадцять назад. Чим більше освоювався Андрюс у Фарбусі та його найближчих околицях, тим гостріше відчував тут свою власну недоречність. І відчував її ще гостріше тому, що Барбі всі ці дні виглядала спокійною та вдоволеною. Вона вже і в будинку Крістофера почувалась як у себе вдома. Немов отримала на це право після того, як витратила кілька годин надретельного прибирання, на миття підлоги та витирання пилюки. Вона витерла пил навіть із фотографічних рамок, що висіли на стінах у вітальні. Із рамок і зі скелець, під якими зберігалися старі світлини. Вона пропонувала Крістоферу чай і мимохідь приносила кухлик із чаєм Андрюсові. Сідала за овальний стіл і слухала розповіді старого так уважно, немов це входило в її обов’язки. Знічев’я й Андрюс регулярно підсідав і ставав третім учасником їхньої бесіди, третім мовчазним слухачем.

Тільки двічі посмішка з’явилася на обличчі Андрюса за цей тиждень, й обидва рази через телефонні дзвінки. Розмова з Полем повернула його в Париж. Він слухав із цікавістю хлопчика з рю де Севр зі «скутими руками». Слухав його балачки ні про що, поки Поль не повідомив, що у його татка рука втомилася тримати мобільник. Перед тим як попрощатися, Поль передав великий привіт від татуся та запросив Андрюса на день народження, до якого залишався майже місяць. Андрюс пообіцяв приїхати. Другим парижанином, котрий не забув його, виявився Філіп. У Філіпа новин було більше — він, на відміну від Поля, не був замкнений у чотирьох стінах лікарняної палати.

Філіп повідомив про автомобільну аварію на розі біля кафе «Ле Севр». Він розповів, що батьки пообіцяли відправити його влітку на тиждень у Марокко. У Марокко, сказав він, влітку таке яскраве сонце, що побачити його можуть навіть люди, які втратили зір. Повідомив, що батьки вирішили вівчарку Ашку більше напрокат не давати — вона занадто багато трюфелів знаходить. Але якщо Андрюс із Барборою приїдуть, то їм батьки Ашку дадуть, і вони знову підуть у ліс за грибами. Розповів і багато іншого, але те, інше, висипалося з пам’яті, як зерно з подертого лантуха. Париж від цих двох розмов ожив у пам’яті, ожив і занив, як забите коліно.

— Слухай, може, я поїду в Аррас? — спитав він у неділю вранці у Барбори. — Звідси до Арраса автобус ходить. Лише п’ятнадцять кілометрів!

— Не треба сьогодні, — попросила вона. — Іншим разом.

І неділя пройшла тихо і спокійно, частково за овальним столом із Крістофером. Останній так багато розповів про себе і про околиці Фарбуса та Вімі, що Андрюс у якийсь момент захотів спати й позіхнув. Ні, звісно, в оповідках старого спливали раз по раз дивовижні речі. Те, що у сусідньому селі Вімі був власний «кордон» із Канадою, спочатку змусило Андрюса подумати, що у Крістофера проблеми з головою. Однак усе виявилося простішим. Саме через тисячі загиблих тут у Першу світову канадців французький уряд подарував частину поля битви Канаді. Канадці збудували пам’ятник. Своїх загиблих вони ховали у французькій землі на маленьких військових кладовищах. На одному з таких кладовищ лежав і старший брат Крістофера.

— Земля тут так нашпигована снарядами та бомбами Першої світової, що якщо комусь треба було копати яму під фундамент, то разом із екскаватором приїжджали сапери, — розповідав Крістофер у неділю, коли їли суп, зварений Барборою. — І досі тонни бомб і снарядів лежать у ній. Іноді на глибині, іноді прямо під корінням трави. Але ж земля жива і потихеньку виштовхує їх на поверхню. Якби у неї були руки, як у людини, вона б їх вичавила, як прищики або вугрі, але рук у неї немає. Я не знаю, як, але вона їх виштовхує нагору. Хоче повернути. Іноді старі снаряди визирають з-під землі там, де вже давно поставили і так само давно зняли таблички «Мін немає».

Будь-яка розмова рано чи пізно виводила Крістофера на тему війни, на Першу світову з її неповороткими танками, отруйними газами, снарядами та мінами. Друга світова для нього ніби й не існувала. Хоча на одній зі світлин у вітальні Андрюс упізнав молодого Крістофера у військовому однострої і зі снайперською гвинтівкою в руках.

У понеділок вранці навпроти будинку Крістофера зупинився маленький білий «сітроен». Біля дверей подзвонила непоказна, але акуратно зодягнена жінка років сорока п’яти зі шкіряною течкою в руці. Через кілька хвилин після цього вони всі вже сиділи за овальним столом, і Крістофер французькою, що лунала в його виконанні дещо грубувато, провадив із нею ділову розмову. Жінка виявилася працівницею місцевої соціальної служби. Андрюс почувався абсолютно зайвим, сидів із відсутнім виглядом і тільки ловив у розмові старого та жінки знайомі слова. Закінчилася ця зустріч маленьким офіціозом: Крістофер допоміг Барборі заповнити привезені жінкою із соціальної служби анкети.

— Ну все, тепер будете мені допомагати офіційно! — всміхнувшись, повідомив Крістофер Барборі, коли жінка пішла.

Андрюс згадав розмову про тижневий випробувальний термін і збагнув, що цей термін скінчився. Тепер Барбора — офіційний соціальний працівник при Крістоферові, а він, Андрюс, неофіційний безробітний клоун, котрому немає кого смішити! Хіба що Крістофера, але той, здавалося, настільки був поглинутий трагедією війни, що будь-яка спроба його розсмішити виглядала б недоречно.

Час спливав. Важке північне небо з кожним днем підіймалося вище, немов його підсушувало весняне сонце і воно ставало легшим. У саду за вікнами спальні вранці співали птахи. Барбора частіше всміхалася. Вона раптом перестала носити джинси і перейшла на спідниці. Андрюс здивувався, помітивши ці зміни. Весні не вдавалося покращити його настрій. Отже,