Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

навіть нанести удар, коли клинок відкрив його груди, а укол другого клинка увійшов у мозок.

Цетрон найняв когось по-справжньому вмілого.

Злодій обережно торкнувся крові. Вони липнула до пальців, наче легко розігріта смола. Оцінив, що обидва чоловіки загинули десь із пів години тому. Ще до того… Альтсіна пройняла дрож. Ще до того, як він зійшов на дах, ще до того, як розпочався бій. Той, хто їх убив, зробив це абсолютно безшумно та почав полювати на Праведних, перш ніж граф віддав наказ про напад.

Рушив далі, намагаючись не кидатися в очі. Сутички спалахували хаотично то тут, то там. Вони завжди були коротшими за кілька ударів серця. Це була війна прихованих вбивць: постріл з арбалета, швидкий укол кинджалом в обличчя, удар з-за рогу й швидка втеча. Жодних відчайдушних і героїчних битв віч-на-віч, жодного двобою на відкритому просторі проти міської сторожі, озброєної як важка піхота, проти чарівників і Праведних. Виснажити їх, змусити ганяти дахами й лабіринтами вуличок і завулків, розпорошити. Коли ж сили графа розділяться на дво-триособові групки — тоді можна буде приступити до вирішальної атаки. Вочевидь, якщо Терліх не візьметься за голову і не змінить тактики. Злодій спробував упорядкувати в своїй голові те, що він побачив.

Товстий не мав… Ні, інакше. Альтсін не чув, щоби в Понкее-Лаа хоча б колись перебував вбивця з такими здібностями. Вочевидь, це нічого не значило. Якщо Цетрон збирав людей для бою з графом, то не розголошував би такого навсібіч. Але… ватажок портових злодіїв, якого Альтсін знав, ніколи не довірив би свого життя найманим мечам з-поза міста. Для Цетрона Понкее-Лаа було центром Всесвіту, а решта територій — навколишньою та нічого не вартою провінцією. Товстий міг довіряти лише тим, хто стер підошви об бруківку міста.

Проте, най йому грець, ці трупи справжні. Це ж люди не повбивали самі себе.

На сусідній терасі промайнуло кілька тіней у напрямку до порту. Альтсін пішов за ними.

Нічний біг дахами — це завжди цікава розвага. Дитиною він тренувався тут у втечах та сховку: спершу в грі, а потім — серйозно, із розлюченим власником якоїсь дрібниці в себе на хвості. Пізніше він залишив такі розваги молодшим злодюжкам, але надалі пам’ятав, як стоять будинки, ширину вулиць і найкращі шляхи. Ті, хто біг попереду нього, також рухалися від тіні до тіні, від ослони до ослони; зазвичай їх було помітно не довше, ніж на удар серця. Не втрачали часу й сил на кружляння та пошуки кращого шляху. Зарізяки Цетрона.

Жах упав на них тої миті, коли злодій уже готувався дати знати про свою присутність. Лідер групи саме пробігав обабіч невеликої надбудови, коли почувся свист клинка, і голова чоловіка злетіла з плеч. Тіло ж зробило ще кілька кроків і впало на даху. Поміж п’ятьох, що залишилися, як зумів порахувати їх Альтсін, увірвалося двоє Праведних. І це були саме такі Праведні, яких описував Цетрон. Берсерки, одержимі похмурим божеством.

Ще двоє злодіїв загинули від одного удару розмитого леза. Альтсін бачив усе виразно, наче над дільницею запалили тисячі ламп. Меч ударив знизу, низько, ріжучи бік першого й відтинаючи йому руку, після чого рух вістря м’яко перейшов в укол, увійшовши в груди другого чоловіка.

І усе за час, коротший за удар хвостом сполоханої риби. Другий різник графа з’явився трохи осторонь, вдаривши низько, в ноги наступного зарізяки, який намагався підстрибнути. Все скінчилося тим, що замість обох стоп він утратив одну. Сила удару розвернула його в повітрі, він приземлився на живіт, проїхавшись обличчям по терасі. Двоє останніх людей Товстого вистрелили, обидва — неточно, обидва померли, перш ніж встигли відкинути арбалети й потягнутися за іншою зброєю.

За три удари серця все закінчилося.

Праведні однаковими рухами стріпнули кров із клинків, однаково переклали мечі до лівиць. Дивлячись на них, Альтсін мав неприємне враження, що спостерігає за маріонетками, які розігрують пантоміму перед невидимою публікою. Майже помічав мотузки, що тягнулися від їх кінцівок і зникали у хмарах.

Чоловіки раптом здригнулися й почали рухатися без цієї неприродної синхронізації.

На даху залишився лише один живий зарізяка Цетрона. Той, що з відтятою ногою. Повз до краю даху, коли вони підійшли до нього. Не поспішали.

— Де бен-Ґорон?

Портовий щур завмер. Злодій бачив, як він набирає повітря, видихає його з тихим свистом, як розслаблюються його руки, а потім стискаються в кулаки. Не скаже.

Ті двоє обмінялися поглядами й посмішками, а шлунок Альтсіна перетворився на кулю криги. Вони його змусять — знали, як це зробити, і що це справить їм приємність.

Нижчий знайшов куксу, що бризкала кров’ю, та наступив на неї. Вбивця крикнув.

Камінь, що летів у повітрі, розпався на дві частини.

Клинок меча перетворився на фрагмент розмитого диска.

Рука Альтсіна закінчила рух.

У такій послідовності він усе зафіксував, хоча мав би навпаки. Він кидає, меч тне, камінь розпадається на два шматки. Наче час на мить рушив у зворотній бік. Він здивувався, щоб не задумуватися, чому взагалі привернув до себе увагу Праведних.

Хоча, можливо, із тим спільне мала та крига, що досі лежала в його шлунку й саме розходилася рештою тіла. Сироти променисто пробігали вздовж нервів і вен, наче зростаючий корал. А там, куди вони вже досягли, зникали страх і розсудливість. Залишалися необхідність, холодний розрахунок і — йому довелося якусь мить шукати відповідного слова — жаль. Жалів їх і тому, що вони несли із собою, але вони мали померти.

Він звівся, посміхнувся, знаючи, що вони бачать його так само виразно, як і він їх.

— Привіт, хлопці, — сказав. — Зараз не найкращий час для розваг.

Їхні очі змінилися. Знову стали маріонетками, а місце між лопатками, яке завжди йому докучало, знову дало про себе знати. Альтсін проігнорував це. В очах шляхтичів палали лють і шаленство. Вони стояли обличчям до нього, однаковим рухом звели мечі в салюті.

Він вишкірився в насмішкуватій гримасі.

— Я не знаюся на шляхетських формальностях, — дозволив другому каменю випасти з руки. — Я лише портовий щур і…

Вони рушили одночасно. Кілька кроків розбігу — і вже летіли над вуличкою в його бік. Цього разу не було видіння, яке повело б його до бою, але воно й не було потрібним. Бачив клинки, які тнуть повітря, знав, куди ті вдарять, і вийшов з-під тих ударів економним ухилянням, майже обпершись на леза. Відчув холод і голод сталі, відчув ненаситне прагнення крові. Пам’ятав цей голод.

Раптом він уже тримав у руках