Сільвана Де Марі - Останній ельф

— Та ні, мені не про це йдеться. Бабуся, бува, не казала тобі, чому в останні роки так похолоднішало й почалися такі-от зливи? Не казала, що раніше чи пізніше все це скінчиться? Що можна зробити, аби все це скінчилося? Щось таке…

— А, он ви про що! Ні, такого вона не казала.

— Точно?

— Так.

— Ну, гаразд, — мовила жінка. — А що ти знаєш про драконів?

— Вони великі, мають крила, літають, у них складна вдача, особливо після того, як люди багатьох з них винищили. Вони оберігають стародавні таємниці світу й уміють читати рунічні написи, на відміну від деяких людей, яких я знаю — не хочу називати тут імен — і для яких це просто закарлючки…

— Ми повинні знайти останнього дракона й останнього… — чоловік замовк, приголомшений якоюсь несподіваною думкою. Він поглянув на малого й не наважився продовжувати.

— Останнього ельфа, — доказав замість нього малий. — Бідолашний! Останній ельф. Це, мабуть, дуже прикро бути останнім ельфом. Бути завжди самому. Крім того, це означає, що ельфів більше не лишилося. А це жах. Жах. Мені погано від самої думки про це. Що ж, я принаймні зможу познайомитися з іще одним ельфом. Досі я знав тільки себе самого й свою бабусю. А коли я познайомлюся з ним, він уже не буде останнім, бо нас буде двоє і це буде прекра… — маленький ельф затнувся. На його лице лягла сіра тінь. — Та якщо є я, то він не може бути останнім…

Запала тиша. Довга тиша.

— То значить, я і є останній ельф.

Знову тиша. Зненацька сонце сховалося за хмари й упав туман. Почувся хрипкий крик якоїсь птахи. Жінка опустилася навколішки й обхопила малого руками, стиснувши міцно-міцно, як ніколи.

— Це ж тільки пророцтво. Ми не знаємо, яких часів воно стосується. Може, це станеться через тисячі років… А може, це взагалі неправда: не всі пророцтва збуваються, навпаки…

Лице маленького ельфа набуло землистого кольору. Його зелено-блакитні очі геть погасли.

— Може, це буде через дві тисячі років, — підтвердив чоловік. — А може, і ніколи.

Він теж присів й обійняв малого.

Так вони й сиділи вкупі посеред густого туману. Почав накрапати дрібний дощик, але й тоді ніхто не зрушив з місця.

Тут до них приєднався собака, і їх стало вже четверо, що сиділи, притулившись, під дощем. Першою поворухнулася жінка.

— Можемо сховатися попід деревами.

— Тут недалеко є одна вежа. Я чую шум води: десь поблизу є струмок. Ми все ще в околицях Даліґара, по той бік річки. Я знаю, де ми. Недалеко має бути покинута вежа з деревом на верхівці.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую дзюркіт струмка, а крім того, бачив карту. Кажу ж, я знаю де ми.

— Яку таку карту? Про що ти?

— Потім поясню. Ходімо знайдемо місце, де можна зупинитися, — малий видавався геть знесиленим. У його очах не було вже ані іскорки колишнього блиску.

Вони не без зусиль продерлися крізь колючі хащі ожини й справді побачили струмок. Вода була чиста, а береги вкриті зеленою м’якою травою. Неподалік від того місця, де вони вибралися з ожинника, розлягалася галявина, де височіла напівзруйнована вежа. На її верхівці ріс здоровенний дуб.

Вони сховалися всередині. Головна зала вежі більш-менш уціліла. Там навіть знайшовся оберемок майже сухих дров, які маленький ельф із великою натугою зумів підпалити.

Коло струмка мисливець наповнив свою фляжку водою, і тепер вони мали що пити. Згодом він зумів упіймати в струмку невеличку форель і пояснив малому, що в них просто немає вибору: або помре рибка, або ж він разом із жінкою та собакою.

Малий кивнув. Собака лежав коло нього, скрутившись калачиком, теплий і безмовний.

Трохи відволікшись від сповнених відчаю думок, він знову почав підшуковувати ім’я для собаки. Надійний — це може бути гарне ім’я. Той, хто ніколи тебе не покине, а завжди перебуватиме поруч, щоб захистити тебе. Добре було б тільки трохи скоротити. Надійний, певний, щирий… Вірний. Ось, нарешті, досконале ім’я. Мій вірний товариш. Мій вірний собака. Чудово.

Визначившись із ім’ям, маленький ельф знову впав у відчай. Залишився тільки він один. Усіх інших вистежували, переслідували, виганяли з домів, піддавали знущанням, іноді вішали, іноді просто лишали вмирати від голоду — і тепер вони всі мертві. Їм не знайшлося більше місця в царстві живих. Немає більше нікого, тільки він. Він останній.

Розділ десятий

В одному кутку кімнати чоловік і жінка їли кожен свою половинку форелі, — почуваючись при цьому двома душогубами, — тоді як у протилежному — мовчки страждав маленький ельф. Мисливець приніс йому кілька грибів, знайдених у лісі, але малий до них навіть не торкнувся. Собака прийшов і ліг поруч, і малий обійняв його. Потім попросив чоловіка й жінку гідно поховати те, що лишилося від форелі. Почуваючись чи то цілковитими ідіотами, чи то несусвітніми злочинцями, вони виконали це прохання.

Після їхнього повернення малий вийшов зі свого кутка й дістав з-під жовтого плаща пошарпану гаптовану торбинку. Розв’язав її й витрусив на землю вміст, який складався з невеликої дерев’яної дзиґи, розмальованої синіми й голубими барвами, маленької книжечки в потертій оксамитовій палітурці з витисненими на ній срібними ельфійськими літерами та скрученого в сувій пергаменту, перев’язаного блакитним оксамитовим мотузочком.

— Ельфійський колір — синій, — пояснив малий. — Але тепер він для нас заборонений. А жовтого ми терпіти не можемо.

Чоловік і жінка з розумінням кивнули.

Малий розв’язав мотузок і розгорнув сувій пергаменту.

— Знаєте, що це? — запитав він.

— Шматок пергаменту.

— Так, звісно, але знаєте, що це за знаки?

— Якісь креслення? — припустив чоловік.

— Літери? — спробувала здогадатися жінка.

— Це карта! Коли бабуся наказала мені йти геть, вона дала мені книжку з віршами та карту. Книжка з віршами була мамина, а карта належала татові. Він був мандрівником. Тому й загинув. Ельфам не вільно виходити за межі місць відособлення. Коли він хотів повернутися додому, до місця відособлення, де жила моя мама, дозорці схопили його й засудили на смерть. Тому я ніколи не знав свого тата. На цій карті є весь шлях, який ми пройшли і який ще повинні пройти. Але… Ви вмієте йти за картою? Це неважко. Усі назви тут написані як по-ельфійськи, так і людською мовою.

Мовчанка. У голові малого ельфа зродилася страшна підозра.

— Та ж ви не вмієте читати! Ви взагалі не вмієте читати! Не тільки давні руни, а й сучасну мову!

Мовчанка. Чоловік знизав плечима. Жінка кивнула.

Це