Сільвана Де Марі - Останній ельф

Маленький ельф відчув співчуття до цих двох бідолах, загублених у світі, у якому неможливо закріпити слова на письмі. Він нагадав собі, що треба бути з ними терплячим, терплячим і люб’язним, бо вони живуть у світі, де слова губляться в часі й можуть зберегтися хіба що в пам’яті.

Малий пояснив їм, що зображено на карті: з одного боку — Темні гори, а за ними — море. Унизу ліворуч — купка будиночків, оточених муром і розділених надвоє річкою. Підпис — Даліґар. Річка називається Доґон, це теж тут написано. Струмок, коло якого вони зараз, — ось тут, він безіменний. Поруч із ним намальовано вежу з маленьким дубом на вершечку. Тепер вежа — уже напівзруйнована, а дуб — здоровенний. Видно, той час, що минув, відколи тут проходив його тато, був добріший до дуба, аніж до вежі. Але місце, безперечно, те саме. Струмок починався відразу ж за річкою Доґон, — тією, що протікає через Даліґар, — і тече до Арстріда, останнього позначеного на карті селища перед Темними горами. Далі струмок впадає в річку, яка перетинає гори глибокою ущелиною. Цю ущелину прорисували на карті дуже докладно. Видно було, серед іншого, і замок, який загороджував вхід до неї. Над замком була хмарка диму й на ній напис мовою третьої рунічної династії: «Тут живуть дракони». Неподалік від замку, коло річки була ще якась дивна позначка, але малий так і не зміг зрозуміти, що це.

Струмок приведе простісінько до річки. А річка — до дракона.

Він — останній ельф.

Саме він повинен зробити це.

— Чому ти в цьому такий упевнений? — запитала жінка.

— Це все в моєму імені. Мене звати Йоршкрунскваркйолнерстрінк. Нерстрінк по-ельфійськи значить «останній».

— Може, це ще нічого не значить. Може, це просто звук, що не несе в собі ніякого сенсу. Мене-от звуть Сайра. Так у нашому селі називають квітку, яка пнеться по стінах. Але ж я не квітка.

— А решта твого імені що значить? — запитав чоловік.

— Величний і могутній.

— Ну, тоді це точно просто набір звуків, — підтвердив чоловік.

— Шк — це словотвірний приросток найвищого ступеня порівняння.

— Що-що?

— Це значить: най-най-най. Рунск — значить «великий», а варкйол — «могутній». Найвеличніший, наймогутніший і останній, той, після якого не буде вже нікого іншого.

Маленький ельф почувався вже зовсім інакше. Його великі очі блищали й мов мінилися ельфійськими барвами, зеленим і синім, і неначе ізсередини осявали обличчя. Він, здавалося, аж підріс.

— Вирушимо завтра, — мовив він спокійно. — Підемо шукати останнього дракона. Ми з ним повинні розірвати коло. Не знаю, правда, яке це коло. Не знаю, що це мало б значити. Та коли ми це зробимо, на небо знову повернеться сонце.

Тоді маленький ельф підвів очі й розглянувся навколо. Його зусібіч оточували стіни стародавньої вежі.

— Тут був мій тато, — сказав малий зворушено. Він довго дивився на старезні кам’яні блоки й торкався їх пальцями. — Мій батько теж торкався цих каменів, — додав ельф. Потім знову поглянув на карту. — Тут якась дивна позначка: вона немовби вказує на щось заховане під землею.

Карта показувала, що десь унизу, просто в них під ногами, знаходилося ще щось. Під вежею було якесь підземелля. Під купою хмизу виявилася захована ляда, а під нею — сходи в невелику криївку, де маленький ельф знайшов меч, сокиру та лук. Зброя була інкрустована сріблом — візерунками, що складалися в оті, ні на що не схожі, ельфійські літери. У сагайдаку разом з луком були три стріли, теж інкрустовані сріблом — звивистими літерами загадкових слів.

— Як звали твого батька? — запитав чоловік, коли зумів повернути собі дар мови.

— Ґорнонбенмаєрґульд.

— І що це значить?

— Той, хто знаходить шлях і показує його іншим.

У сагайдаку крім стріл був ще мішечок із синього оксамиту, а в ньому — три золоті монети.

— Твій батько лишив тобі нічогеньку спадщину, — відзначив чоловік.

Маленькому ельфові стало не так сиротливо. То було дивне відчуття. Досі самотність оточувала його, неначе скляна стіна, і тепер у цій стіні вперше з’явилися тріщинки.

Він був останнім представником винищеної раси, — але тепер з минувшини до нього долинула крихта тих теплих почуттів, яких він не знаходив у сьогоденні.

Ельф раз по раз перебігав пальцями по знайдених у підземному сховку речах: вони були зроблені й залишені тут для нього.

Хтось зробив їх і залишив тут з любов’ю до нього.

Не знати, що воно за місце — Смерть. Лишається сподіватися, що з цього місця тато може його бачити.

Розділ одинадцятий

На світанку піднявся туман. Швидким кроком вони попрямували вздовж струмка — униз за течією. За кілька годин покрапотів легкий дощик, який, утім, не зупинив подорожніх.

Опівдні вони побачили річку. Ожинники змінилися тепер каштановими гаями, а це значило, що їм уже не доведеться подорожувати натщесерце. Зупинятися й пекти каштани на вогні вони не хотіли, а тому їли їх сирими.

Річка дедалі ширшала. Дощ ущух — і небо розпогодилося. Коло річки, на березі невеликої затоки стояли три хатинки, а поруч із ними — засіяне кукурудзою поле та виноградник. Це не могло бути ніщо інше, як Арстрід, останнє позначене на карті село. Навколо нього простяглися луки, каштанові гайки, а вдалині вже починалися височини. До Темних гір було рукою подати. Посередині між хатами стояв поміст, а на ньому великий мідний казан, у якому вудили форель. Линули солодкі пахощі квітучих яблунь. Посеред затоки, припнуті грубими мотузками до забитих у берег паль, гойдалися на хвилях кілька човнів. Поблизу на луці паслися кільканадцять овець та пара кіз. З коминів над хатами в’юнився веселий димок.

— Перш ніж почалися дощі, увесь світ, напевно, жив серед такого достатку та краси, — мовила жінка.

Мешканці села — з десяток чоловіків та жінок і невизначена кількість дітей — зібралися на березі, зацікавлені появою незнайомців. Одягнуті вони були в лляну одежу, сіру або ж фарбовану на синьо. Вони задивлялися на жовтий плащ маленького ельфа й ельфійський лук у руках мисливця, але не виявляли ні страху, ні ворожості.

Мисливець заговорив до них першим. Він чемно привітався, назвався й запитав, чи можна було б купити в них їжі, одягу й один із човнів.

Селяни відповіли не одразу. Вони довго радилися між собою, а тоді той, хто видавався найстаршим, — високий чоловік з короткою сивою бородою, — поцікавився, чим подорожні збираються за все це розплачуватися.

— Монетою із щирого золота, — відказав мисливець.

Почалися нескінченні торги. Старий жадав