Любомир Андрійович Дереш - Голова Якова, Любомир Андрійович Дереш

що, зелений? — спитала, понюхавши, Яна.

— Ні, це улун.

— А-а, — сказала Яна і передала посудину Йоланті.

— М-м-м-м, клас, яблуками сушеними пахне. Тримай, Якове. — Йоланта обачно

передала йому глиняну посудину. Яків глибоко вдихнув аромат чаю.

Йоланта відкинулася на подушки і видала стогін задоволення.

— Як мене у вас пре! Як мене у вас пре!!! Маестро, ви сьогодні весь вечір якийсь

тихий. Як поживає ваша творчість? Пишете щось нове? Пам'ятаю, як ви мене вразили

тоді, у Коктебелі, своєю джиґою для гобоя! Я вмирала від задоволення.

Яків відчув, як до горла підкочується нудота.

— Я…

— Боже, яка сила валить, — не дала слова сказати Якову Йоланта. Вона відкинула

назад голову, і волосся розсипалось їй по обличчю.

— Йолка, ну ти реально гониш, — сказала Яна. — Ващє безбашенна. А у вас тут курити

можна під час церемонії?

— Так, я крейзанута. Так, я така… — потягла Йоланта, і дівчата розсміялися.

— Кури, будь ласка. Я принесу попільничку, — сказала Майя і вийшла з кола.

— О Боже, привид] — вигукнула Йоланта. Яків сіпнувся, йому потемніло в очах.

Йоланта розреготалася.

— Де? — піднялася Яна.

— Я жартую.

Яків обережно глянув через плече.

Ірена сіла на підвіконня, заклала ногу на ногу і закурила.

6.

— Улун має пряний аромат з нотками сушених яблук. Смак м'який, післясмак теплий, з

нотками сухофруктів. Цей чай збирали й обробляли вручну, без застосування

ароматизаторів.

— Ти що, етикетку напам'ять вивчила?

— Ні, мала коханку, яка вела чайні церемонії у нас в клубі, — байдужо озвалася Майя.

— А ти чим займаєшся?

— Я… я співаю… Я живу… Я не знаю, чим я займаюся… Гриби їм… Вірші потім пишу

гекзаметром. Он, композитора шукала собі для пісень, А, згадала! Я витягую рибалок із

черева риби. Деколи рибалка ловить рибу, а часом риба ловить рибалку, таке буває, от я і

витягую рибалок з риби.

— Навіщо? — спитала Майя.

— Та знічев'я. Нічого ж немає, от робити й нема чого. От я й не роблю нічого.

— А тепер? Робиш?

— І тепер не роблю. А навіщо? Мир і любов. Зорі на небі. Камін горить.

— Але ж ти щось робиш, — не витримала Майя. — Ти лежиш!

— Ні, я нічого не роблю. Це в тебе невроз, тобі здається, що я щось роблю. — Йоланта

роз-ляглася на подушках. — Як добре нічого не робити! Пощастило жінці!

Здається, фраза Йоланти таки поцілила. Майя озвалась:

— Ти хочеш сказати, що я завжди чую суб'єктивно і що я впливаю як спостерігач на

результат експерименту?

— Майє, попустися, нічого я не хотіла цим сказати. Який експеримент, ти що.

Розслабся. Можна ще чаю?

— Ой, дівчатка, годі вам нудити, — озвалась Яна. — У нас є «Бехерівка». Яків, ти будеш

«Бехерівку»? Я принесу…

У вікна вдарило світло фар.

— Опа, у нас гості! — гукнула Яна.

Якову здалося, що в будинку враз потемніло. Йоланта засміялася дивним сп'янілим

сміхом. Вона дивилася в стелю, її очі блищали.

— Яка я рада, що ви запросили нас, Якове! У вас тут ТАК цікаво!

— Я відкрию, Майє, не парся, — сказала Яна з коридору, порпаючись у дорожній

сумці. — А, ось вона. Ну всьо, дівчатка, хлопчики приїхали, зараз вмажемо «Бехерівки».

Обожнюю «Бехерівку».

8.

— Ще «Бехерівки»? — спитала Яна у Богуса. — 3 дороги освіжитись?

— Мені теж, — попросив Матвій. Чоловіки сиділи за столом. Яна обслуговувала гостей

пляшкою «Бехерівки», Ірена і Майя

винесли грінки, сир, масло вершкове і масло вершкове з оливками.

— Яно, ти можеш не курити біля мене? — озвався Іван.

— Ну йоптіть, Іван, я ж дама. Не заважай, я слухаю пана Богуса. Так, так, пане Богусе, і

іцо було далі?

— О, панно Яно, нас відпустили, як тільки ми показали наші посвідчення. Вони були

дуже милі…

— Братику, — позвав Якова Матвій. — Вийдемо покурити? Пане Богусе, ви як? По

сигаретці? Ні? З дівчатами посидите? Тоді ми з братом вийдемо на пару хвилин.

«Бехерівку»? Так, «Бехерівку» зі собою беремо…

Брати накинули на себе пальта і в хатніх тапках вийшли на поріг.

Тільки світло від ліхтаря на порозі світило жовтим, а далі, довкола, в поля, залягла ніч, 9.

— Коротше, Якове, слухай сюди, — заговорив Матвій, розкуривши сигарету. — Симфонія

буде звучати на відкритті стадіону у Львові. Потім ми її швиденько продаємо полякам, і

вони з неї роблять офіційний гімн Євро дві тисячі дванадцять. Вони скрізь пропишуть, що

автор — поляк, там вже є одна людина, усе буде чисто. Українського сліду нам не треба.

— До чого така секретність? — запитав Яків.

— Великі темні отці вже тут.

— Великі темні отці у Львові? — спитав Яків.

— Вони тут. Вони замовляють нам шоу. Ти пишеш симфонію, я все обставляю, як

положено. Рука об руку, брате. Це яскраво. Був методологом, а завжди мріяв стати

шоуменом.

— Ти знаєш, ваша секретність, вона збиває з пантелику.

— Якове, ти мене знаєш, я не люблю нудити. Давай я скажу тобі просто. Якове, це

шоу. Від початку і до кінця. І називається воно «Апокаліпсис». Я працюю в компанії, якій

п'ять тисяч років. П'ять тисяч років! Хіба це не дивовижно? Я ще ніколи не відчував такого

піднесення! Можеш мене привітати — тепер я очолюю українську філію! — Брат хильнув

ще «Бехерівки», витер губи і продовжив: — Нам потрібен вівтар. Кращого, ніж новий

стадіон у Львові, ми не знайшли. За дислокацією, за історичним, за соціальним

контекстом. Я сказав панові Богусу: якщо ми хочемо містерії, якщо ми хочемо шоу, від

якого буде трепетати цілий світ, все, що нам потрібно, — це Донецьк і Львів. Все інше

зроблять за нас самі глядачі.

— Ви що, граєте у фашистів?

— Це фашисти грали у нас. А ми просто забавляємо публіку. На планеті сім мільярдів

глядачів. Наше кредо — «шоу маст ґоу он». Я панові Богусу сказав: мій брат, тільки він

може написати таке. Архетипи, символи, приховані послання — це все його парафія.

Якове, твою симфонію будуть досліджувати музикознавці. Вони будуть шукати зв'язки, алюзії, ключі до розуміння того, що ж відбувалося дві тисячі дванадцятого у Львові. Тільки

мій брат, сказав я їм, настільки схиблений, щоб писати симфонію до кінця світу.

— Я маю написати симфонію до кінця світу?

— Так, ти маєш написати симфонію до кінця світу. Це твоя нагода стати великим!

Мовчи, не кажи нічого, я знаю, ти в захваті.

— Я в легкому шоці.

— Тим краще для симфонії. Слухачі теж мають бути в легкому шоці. Нині у світі стільки

комп'ютерників, стільки юристів, стільки економістів! А нам катастрофічно не вистачає

сценаристів. Нам не вистачає композиторів. Нам не вистачає драми! Особиста драма