Любомир Андрійович Дереш - Голова Якова, Любомир Андрійович Дереш

вже

нікого не турбує. Драма нації — це драма на щодень. Кожен день когось підривають.

Десь відбувається геноцид. При цьому людей не меншає! їх більшає! І їх потрібно

забавляти! Якове, роботи — непочатий край. Ми беремо нову висоту, щоб освіжити

сприйняття дійсності. Ми говоримо про агресивних прибульців. Ми говоримо про

астероїд, який може перелабати нашу планету навпіл. Ми говоримо про чіпи, які

вживлятимуть під шкіру перед кінцем. Ми говоримо про те, що час може закінчитися і

ніколи не буде ніде і нічого!

— Я не впевнений, що я хочу сприяти силі, яка це чинить.

— Тут, брате, я відповім тобі словами товариша Крішни, які він сказав товаришу

Арджуні перед битвою на полі Курукшетр. Ти композитор, і твій обов'язок — писати

музику. Вони вже всі і без того мертві, тому йди і виконуй свій обов'язок.

10.

— Панове, я, мабуть, залишу вас із дівчатами, щось я притомився. Піду відпочину. У мене

ж робота. Я звик уставати вдосвіта.

— Ідіть, маестро, і ти, Майє, теж іди відпочинь, ми тут про гостей потурбуємося, —

сказала солодко Йоланта.

11.

— Мені не подобається, що ці дівчата приїхали у наш дім, — сказала Майя, коли вони

залишилися вдвох.

— Що тобі в них не подобається?

— Мені не подобається, як вони розмовляють, як вони поводяться зі мною і з тобою, і

взагалі, мені все це не подобається, Якове. Чим ти тут займаєшся, чому раптом

приїжджають ці дівчата. Я тебе знаю два місяці, і я не знаю, що мені тепер робити.

— Задуматись над самоідентифікацією?

Майя навідліг вліпила йому ляпасу.

Яків незворушно відповів:

— Моя порада: стався до їхньої присутності як до неминучого ходу історії.

— Ти хочеш, щоб я поїхала геть? Ти цього добиваєшся?

— Ні, я хочу, щоб ти залишилась.

— Ти хочеш жити шведською сім'єю?

— Я хочу спокою. Просто оберігай мій спокій, поки я писатиму цю довбану симфонію.

— Поговоримо завтра. Я втомилась. Мені все це не подобається. Завтра я вирішу, що

мені робити.

12.

О четвертій Яків прокинувся. Накинув плащ

І вийшов надвір.

Надворі було ще темно. Усе подвір'я покрив іній. Яків трусився і стукав зубами.

Сон покинув його, оголивши пустелю розуму — розвалені машини, крани, діряві від

корозії будівлі мегаполісу, вимерзлий під інеєм метал до самого обрію.

Голова гуділа від переповненості хаосу хаосом.

«І-Цзин». Гексаграма 29. Подвійна безодня.

Зробити хоч щось у такому стані — ну хіба це реально?

Повернувся до хати. Одягнувся у чисте. Сів за клавіші.

Нічого.

З нього не текло нічого. Ні краплі музики, ні біта звуку.

VIII

Колісниця Господа мого

Andante

(не поспішаючи)

1.

На веранді мирно бесідували про погоду Богус і Майя.

— Маестро, ми в очікуванні, — сказав Богус, коли Яків спустився до сніданку.

— Вітаю. — Яків потис руку Богусу і сів у крісло біля Майї. Та була у білому. Вдала, ніби

не помічає Якова. — Я працював із самого ранку.

Богус кивнув.

— Маестро, ваші зусилля безцінні. Ми вдячні вам за відданість ідеї. Крім того, як

куратор мушу зауважити, маестро, що у вас тут — творча атмосфера! Знаєте, жертвою

стереотипів може стати будь-хто. Я малював собі відлюдькуватого творця у хаті-мазанці

на краю села.

А тут — цілком світське життя! Трансцендентно! Просто трансцендентно! А ваші музи?

Вони чудові! Цей сніданок — це епоха Відродження! Хліб, сир, овочі, кава. Фламандія і

малі голландці. Сніданок у зимовому саду. Скільки світла! Скільки північного світла!

Маестро, чи не пробували ви малювати?

— О, маестро проснувся. — У зимовий сад зайшов Матвій у майці і хатніх штанях. Від

нього війнуло лосьйоном після гоління. — Ну шо там, покажеш нам нині симфонію? Я

думаю, пан Богус хотів би вже щось послухати.

— О ні, там ще нема що показувати…

— Нумо, не встидайся. Усі свої.

— Куди такий поспіх? Я не хочу спекулювати ідеями. Усе має бути пристойно,

естетично. Ще є час…

— Якове, у тебе був місяць на те, щоб підготувати все пристойно й естетично. Дай

щось послухати… — Матвій придивився до Якова уважніше. — А ти взагалі писав щось?

— Я…

— Які дами! Які мадемуазелі! — Матвій устав назустріч Йоланті.

Зі сну Йоланта чарувала дитячою припухлістю і нахабно цим користувалась.

— Да-а, ми да-ами, — потягнулась, позіхаючи, Яна.

До сніданку вона прийшла в салатовому костюмі з заячими вушками на каптурику.

Ірена мовчки сиділа на підвіконні, курила і дивилась у вікно. За вікном летіли сніжинки.

Матвій зайнявся дівчатами.

Яків непомітно вийшов з-за столу. Пішов, замкнувся у майстерні.

Увімкнув комп'ютер, запустив Інтернет і сів дивитися серіал.

2.

— Я ж сказав: до мене не заходити! — гаркнув він Йоланті, коли та без дозволу зайшла у

його кабінет.

— Ти працюєш?

— Як тут попрацювати, коли всі туди-сюди бігають. Ми домовлялися, що ви приїдете

допомагати, а не заважати.

— Сонце моє, не сердься. Ми домовлялися, що відповідальний за роботу ти сам, а те, що вийшло, ми віддаємо Головному.

— Якому ще головному?

— Тому, кому це все належить.

— Я відповідальний за це.

— От і добре, рибонько. Не бійся, ми вже тут. Ми тебе проведемо. Я прийшла

переказати тобі від Яни, що твій брат Матвій — великий хуліган. Не знаю, до чого це вона.

Д ще я хочу сказати, що ми всі разом ідемо і га прогулянку до озера, і тобі треба піти з

нами.

3.

Прогулянка з Богусом до озера тривала недовго — було холодно.

Дівчата бігали довкола чоловіків, Яна кричала, що хоче собаку, і просила Богуса і Матвія

подарувати їй одну, щоб вона ходила з нею па прогулянки. Йоланта питала, коли ж

маестро почне вчити їх музики.

Яків кутався на все це глибше в шалик.

4.

Дорогою від озера Богус узяв його під руку і сказав:

— Я старий чоловік. Яків мовчав.

— Мої очі йдуть вперед, на шоломи іспанських завойовників, — тихо додав Богус.

5.

Яків повернувся у свою кімнату і зрозумів, що, виходячи, забув замкнути її на ключ. У

кімнаті не було нікого. Було тільки враження, що речі не на своїх місцях.

У роті пересохло.

6.

«Піди скажи братові».

«Ні, він скаже це ввечері. І взагалі. Увечері він їм скаже все, що думає».

«Розвалити все. Не залишити каменя на камені».

«Так. Розвали все». «Зараз, заспокоюся трохи». Яків поліз на «Фейсбук», відкрив сторінку

Йоланти і прочитав свіжий допис. Користувачу «Яна Стрейнджлав» це подобалось.

«Пам'ятаєш буддійську притчу про колісницю? Монах Нагасена розповідав її цареві

Мілінді, щоб проілюструвати велике очевидне. Він попросив царя привезти колісницю, запряжену кіньми. Нагасена розпряг