Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

знайдеш. Ту таємницю так ніколи й не розкрили. Тут майже так само. Ось є окрема група людей готових заприсягтися, що жінка була в двох різних місцях одночасно. Хто з них говорить правду?

— Не повинно бути труднощів з тим, щоб це з’ясувати.

— Ви так кажете — але ця жінка, міс Керрол, справді знала леді Еджвер. Я маю на увазі, що вона жила з нею у будинку день за днем. Малоймовірно, щоб вона помилилася.

— Незабаром побачимо.

— Хто успадковує титул? — поцікавився я.

— Небіж, капітан Рональд Марш. Як я розумію, трохи марнотратник.

— Що каже лікар про час смерті? — запитав Пуаро.

— Ми повинні зачекати на результати розтину, щоб бути точними, самі знаєте. Побачимо, куди дійшла вечеря. — Спосіб Джеппа подавати речі, пробачте за заувагу, був далеко не вишуканим. — Але десята чудово підходить. Востаннє його бачили живим о кілька хвилин по дев’ятій, коли він встав із-за столу і дворецький відніс йому віскі з содовою в бібліотеку. Об одинадцятій, коли дворецький підіймався спати, світло було вимкнене — отже, тоді він уже мав бути мертвий. Він би не сидів у темряві.

Мій друг задумливо кивнув. За хвилину-другу ми наблизилися до будинку, штори якого були опущені.

Двері нам відчинив красень-дворецький.

Джепп вийшов уперед і зайшов першим. Пуаро і я пішли слідом. Двері відчинялися на лівий бік, тому дворецький стояв з того боку навпроти стіни. Пуаро був праворуч від мене, і оскільки він нижчий за мене, слуга побачив його лише тоді, коли ми ступили в хол. Я стояв близько до дворецького, тож почувши, як той раптово вдихнув, швидко глянув на нього і виявив, що він витріщився на бельгійця і мов остовпів від страху. Я звернув увагу на цей момент, а раптом знадобиться.

Джепп покрокував у їдальню, яка була праворуч від нас, і покликав за собою дворецького.

— Ану ж бо, Елтоне, я знову хочу дуже детально все розібрати. Леді прийшла о десятій?

— Її світлість? Так, сер.

— Як ви її впізнали? — запитав Пуаро.

— Вона назвала мені своє ім’я, сер, і до того ж я бачив її світлини у газетах. А ще бачив її у фільмах.

Детектив кивнув.

— Як вона була одягнена?

— У чорне, сер. Чорне вуличне плаття і маленький чорний капелюшок. Низка перлів і сірі рукавички.

Мій друг запитально глянув на Джеппа.

— Біла вечірня сукня з тафти і накидка з горностая, — стисло відповів той.

Дворецький вів далі. Його розповідь точно дублювала те, що нам уже розповідав інспектор.

— Чи ще хтось приходив зустрітися з вашим господарем того вечора? — запитав Пуаро.

— Ні, сер.

— Як були замкнені центральні двері?

— Англійський замок, сер. Я зазвичай замикаю їх на засув, коли лягаю спати, сер. Це об одинадцятій. Але вчора ввечері міс Джеральдін була в опері, тому я залишив двері без засува.

— Як вони були замкнені цього ранку?

— На засув, сер. Міс Джеральдін замкнула їх, коли прийшла.

— А коли вона прийшла? Ви знаєте?

— Здається, це було десь за чверть дванадцята, сер.

— Отже, упродовж того вечора до чверть до дванадцятої двері не можна було відімкнути ззовні без ключа? А зсередини їх можна було відчинити, просто потягнувши ручку.

— Так, сер.

— Скільки усього ключів?

— Його світлість мав свій, сер, ще один був у шухляді в холі, який узяла минулого вечора міс Джеральдін. Не знаю, чи були інші.

— Ще хтось у будинку має ключ?

— Ні, сер. Міс Керрол завжди дзвонить.

Пуаро повідомив, що це було усе, що він хотів дізнатися, і ми пішли на пошуки секретарки.

Знайшли її за великим столом, де вона зосереджено щось писала.

Міс Керрол виявилася приємною діловою жінкою сорока п’яти років. Її світле волосся сивіло, і вона носила пенсне, через яке на нас проникливо дивилися блакитні очі. Коли вона заговорила, я впізнав чіткий діловий голос, який спілкувався зі мною по телефону.

— А! Мсьє Пуаро, — сказала вона, коли Джепп познайомив нас. — Так. Це з вами я домовилася про зустріч на вчорашній ранок.

— Саме так, мадемуазель.

Я гадаю, що Пуаро був приємно вражений нею. Звісно, адже вона була уособленням акуратності та точності.

— Ну, інспекторе Джепп? — поцікавилася міс Керрол. — Що ще я можу для вас зробити?

— Лише одне. Ви цілком упевнені у тому, що саме леді Еджвер приходила сюди минулого вечора?

— Ви запитуєте це вже втретє. Звісно, я впевнена. Я її бачила.

— Де ви її бачили, мадемуазель?

— У холі. Вона з хвилину говорила з дворецьким, тоді пішла далі і зайшла в бібліотеку.

— А де були ви?

— На другому поверсі, дивилася вниз.

— І ви були впевнені у тому, що не помилилися?

— Абсолютно. Я бачила її обличчя виразно.

— Ви не могли бути введені в оману подібністю?

— Звісно, ні. Риси Джейн Вілкінсон досить унікальні. Це була вона.

Джепп глипнув на мого друга так, наче хотів сказати: «Бачите».

— Чи мав лорд Еджвер якихось ворогів? — раптом запитав Пуаро.

— Нісенітниця, — сказала міс Керрол.

— Що ви маєте на увазі під «нісенітницею», мадемуазель?

— Вороги! Люди цими днями не мають ворогів. Не англійці!

— Але лорда Еджвера вбили.

— Це була його дружина, — заявила міс Керрол.

— Дружина — не ворог, ні?

— Я впевнена, що це була найнезвичніша річ, яка трапилася. Я ніколи й не чула, щоб це траплялося — я маю на увазі, з кимось із нашого кола.

Було очевидно, що секретарка лорда Еджвера вірила, що вбивства скоюють лише п’яні члени нижчих класів.

— Скільки ключів є до центральних дверей?

— Два, — швидко відповіла міс Керрол. — Лорд Еджвер завжди носив один. Інший зберігався в шухляді в холі, аби той, хто збирався прийти пізно, міг його взяти. Був іще третій, але капітан Марш загубив його. Дуже легковажний.

— Капітан Марш часто приходив у будинок?

— Він колись тут мешкав, за три роки до цього.

— Чому він поїхав? — запитав Джепп.

— Не знаю. Мабуть, не міг поладнати зі своїм дядьком.

— Гадаю, ви знаєте трошки більше, ніж це, мадемуазель, — м’яко зауважив Пуаро.

Вона кинула на нього швидкий погляд.

— Я не з тих, хто пліткує, мсьє Пуаро.