Джон Віндем - День триффідів

— Тоді постійте спокійно, — сказав він. — Я вже сьогодні наштовхнувся на бозна-скільки дурнів. Що в біса відбувається? Чому навколо така тиша? Я знаю, що зараз не ніч, бо відчуваю сонячне світло. Чому ж все навколо не так?

Я розповів йому все, що знав.

Коли я закінчив, він мовчав майже хвилину, а потім коротко й невесело реготнув.

— Он воно що трапилося, — сказав він. — Тепер їм самим буде потрібен цей клятий патронаж.

Сказавши це, він трохи виклично випростався.

— Дякую. Нехай вам щастить, — сказав він і рушив на захід з надмірно незалежним виглядом.

Упевнений стукіт його ціпка поступово затих, коли я рушив далі, по Пікаділлі.

Тут вже було більше людей, а посеред дороги валялися перекинуті машини, між якими мені довелося протискатися. Я вже менше турбувався через тих, хто навпомацки рухався вздовж будівель, бо, зачувши мої кроки, вони зупинялися, готуючись до можливого зіткнення. Такі зіткнення відбувалися тут всюди, і дещо кинулося мені у вічі. Люди рухалися навпомацки з різних кінців будівлі, аж доки не стукалися одне об одного. Одним з тих, хто зіткнувся, був молодик у добре пошитому костюмі з краваткою, яку він явно вибрав на дотик, а іншою — жінка з маленькою дитиною. Дитина проскиглила щось нерозбірливе. Молодик почав протискатися повз жінку. А потім різко зупинився.

— Заждіть хвилинку, — сказав він. — Ваша дитина може бачити?

— Так, — відповіла вона. — А я — ні.

Молодик повернувся. Він підніс палець до вітрини крамниці, вказуючи на неї.

— Скажи, синку, що там? — спитав він.

— Я не синок, — заперечила дитина.

— Давай, Мері. Скажи джентльмену, — підбадьорила її мати.

— Гарненькі леді, — сказала дитина.

Молодик взяв жінку за руку і підійшов до наступної вітрини.

— А тут що? — знову спитав він.

— Яблука та інші речі, — відповіла дитина.

— Чудово! — вигукнув молодик.

Він стягнув з себе черевик і з розмаху вдарив по вітрині каблуком. Йому бракувало досвіду — скло розбилося лише з другого удару, звук якого луною покотився по вулиці. Він взув черевика й обережно засунув руку в отвір, трохи порухав і намацав там два апельсини. Один він дав жінці, а другий — дитині.

Потім поліз іще раз, витягнув ще й для себе і почав чистити. Жінка покрутила плід в руках.

— Але… — почала вона.

— Що таке? Не любите апельсини? — сказав він.

— Але ж це неправильно, — сказала вона. — Ми не повинні їх брати. Не так.

— А як ще ви плануєте добувати їжу? — спитав він.

— Думаю… ну, не знаю, — засумнівалася вона.

— Отож-бо й воно. Їжте, і ходімо шукати щось серйозніше.

Вона все ще тримала апельсин у руці, нахиливши голову, ніби дивилася на нього.

— Усе одно, мені здається, що це неправильно, — сказала вона, але в її голосі вже було менше впевненості.

За мить вона опустила дитину на землю і почала чистити апельсин…

Пікаділлі-серкус була найлюднішим місцем, яке мені досі доводилося бачити. Після інших районів здавалося, що вона заповнена людьми, хоча насправді тут їх було менше сотні. Здебільшого вони були вбрані у дивний, погано підібраний одяг і стривожено нишпорили навколо; було видно, що вони й досі шоковані. Часом невдача викликала в них вибух лайки та безглуздої люті. Це було моторошно чути, бо ці вибухи були викликані страхом та дитячим роздратуванням. Але, за деякими винятками, тут менше розмовляли і менше шуміли. Здавалося, що через сліпоту люди замкнулись у собі.

Виняток зайняв позицію на одному з острівців безпеки посеред проїжджої частини. Це був високий, старий, сухорлявий чоловік; на голові в нього кущилося жорстке сиве волосся. Він рішуче говорив про покаяння, Божий гнів та невтішну долю грішників. Ніхто не звертав на нього уваги: день гніву для більшості з них вже настав.

А потім здалеку почувся звук, який привернув увагу всіх. Це був хор, який співав усе голосніше:

А коли я помру, не ховайте мене взагалі,

У горілці втопіть мої кості старі.

Ця похмура та немелодійна пісня заповнювала порожні вулиці, незграбно повторюючись то там, то тут. Кожна голова в Серкус крутилася туди-сюди, намагаючись визначити, звідки ж цей звук лунає. Чоловік, який пророкував Страшний Суд, підвищив голос, намагаючись перекричати суперників. Незграбний хор, який ремствував на свою долю, залунав ближче:

По пляшці оковитої

У голові й ногах —

І, певен, не зотліють

Мої кістки на прах.

Музичним супроводом слугувало човгання ніг, які намагалися рухатися більш-менш в такт.

Зі свого місця я побачив, як вони однією колоною виходять з бічної вулички на Шафтсбері-авеню, а звідти повертають до Серкус. Другий чоловік тримав руки на плечах ватажка, за нього тримався третій і далі, й далі — загалом їх було двадцять п’ять або тридцять. Коли ця пісня завершилася, хтось завів «Пиво, пиво, славне пиво», але на такій ноті, що вона просто захлинулася.

Вони вперто тягнулися вперед, аж доки не дісталися центру Пікаділлі й ватажок не подав голос. Голос в нього був гучний, немов на параді:

— Компанія, стій!

Тепер всі інші на Серкус застигли і повернули голови, намагаючись здогадатися, хто ж там прийшов. Ватажок знову підвищив голос, імітуючи професійного гіда:

— Ось м-м-ми й тут, джентльмени. Пікаділлі, хай йому трясця, Серкус. Центр світу. П-пуп Землі. Місце, де всі шляхетні люди насолоджуються вином, жінками та піснями.

Він був аж ніяк не сліпий. Доки він говорив, його очі рухалися туди-сюди, оцінюючи все навколо. Мабуть, йому, як і мені, випадково вдалося зберегти зір, але він був добряче напідпитку, як і чоловіки, що трималися за нього.

— І ми т-теж будемо насолоджуватися, — додав він. — Наступна зупинка — відомий готель «Кафе Рояль» з усіма напоями, що там є.

— Т-а-а-к, а як щодо жінок? — запитав якийсь голос і почувся сміх.

— А, жінки. Яку тобі? — спитав ватажок.

Він зробив крок вперед і схопив за руку якусь дівчину. Вона заверещала, коли він поволік її до того, хто говорив, але ватажок не звернув на це жодної уваги.

— Тримай, д-друже. І не кажи потім, що я про тебе не д-дбаю. Це персик, гаряча штучка, якщо тобі не все одно.

— Гей, а мені? — вигукнув інший.

— Ти, друже? Ну давай подивимося. Тобі блондинку чи брюнетку?

Згадуючи те, що було потім, я розумію, що повівся як дурень. Моя голова була напхана стандартами та умовностями, що більше не діяли. Мені не спадало на думку, що кожен, хто потрапив до цієї банди, мав набагато більший