Джон Віндем - День триффідів

Пам’ятаю, що я провів чимало годин у вимушеній темряві, вирішуючи, за яку роботу взятися, якщо мене відмовляться перевести. З огляду на те, що чекало на всіх нас, навряд чи можна назвати ці роздуми марними.

3 Місто сліпих

Двері паба гойднулися позаду мене, і я рушив до розвилки головної дороги. Там я завагався. Ліворуч, за милями приміських вулиць, простягалося чисте поле; праворуч — Лондон: Вест-Енд, а за ним — Сіті. Я відчував, що мої сили трохи відновилися, але мене охопила якась дивна відчуженість, і я не знав, куди йти. На думку не спадало нічого, що хоча б віддалено нагадувало план, і, хоч я почав розуміти, що стикнувся не просто з локальною катастрофою, та все одно був занадто шокований, аби почати думати. Який план міг зарадити такій справі? Я відчував себе забутим, закинутим, і ще до кінця не усвідомлював, де я і що зі мною.

У жодному напрямку не їхали машини, навіть звуків їхніх не було чути. Єдиними ознаками життя були нечисленні люди, що рухалися навпомацки, хапаючись за вітрини магазинів.

Цей день був ідеальним для раннього літа. Сонячне проміння лилося з блакитного неба, всіяного жмутками білих, ніби вовняних, хмаринок. Небо було чистим і свіжим, на ньому виднівся лише один мазок від стовпа брудного диму, що піднімався за будинками десь на півночі.

Я нерішуче стояв ще кілька хвилин. Потім повернув на схід, у бік Лондона…

І досі не можу пояснити, чому я так зробив. Можливо, я інстинктивно шукав знайомі місця або вважав, що якщо десь і залишилася якась влада, то вона має бути саме там.

Бренді зробив мене голоднішим, ніж будь-коли, але виявилося, що знайти їжу не так легко, як здавалося. Нібито й були магазини — порожні та без охорони — і я голодний і з грошима міг заплатити або, якщо не захочу, просто розбити вітрину і взяти що захочу.

І все ж важко було переконати себе це зробити. Нелегко було визнати після тридцяти років законослухняного і чесного життя, що все настільки фундаментально змінилося. Крім того, я чомусь вважав, що доки залишатимуся нормальним, то і ситуація якимось немислимим чином повернеться до нормального стану. Це, безумовно, було абсурдно, але в мене було сильне відчуття, що варто мені лише розбити хоч одне скло — і колишнє життя доведеться кинути назавжди: мені доведеться стати грабіжником, мародером, харчуватися мертвими рештками системи, яка живила мене. Якась дурна благопристойність у зруйнованому світі — і все ж мені приємно згадувати, що цивілізовані звички не покинули мене одразу і якийсь час я блукав серед вітрин, ковтаючи слину, в той час як мої застарілі переконання змушували мене залишатися голодним.

Приблизно за милю проблема розв’язалася сама собою в доволі заплутаний спосіб. Якесь таксі врізалось у вітрину й зарилося радіатором у купу делікатесів. Це вже здавалося мені кращим — принаймні це не я розбив вітрину. Я переліз через таксі й забрав те, що зосталося від смаколиків. Але й навіть тоді в мене ще залишалися колишні стандарти: я добросовісно поклав гроші за товар на прилавок.

Майже через дорогу був сад. Колись там розміщувалося кладовище біля вже зниклої церкви. Старі надгробки відсунули до цегляної стіни, що оточувала це місце, вільний простір укрили дерном і насипали гравійні доріжки. Я пообідав на одній з лавочок, що стояли під деревами, які були вкриті молодим листям і мали гарний вигляд.

Це місце було самотнім та спокійним. Ніхто сюди не заходив, хоча час від часу повз поручні біля входу човгала якась постать. Я кинув кілька крихт горобцям, першим птахам, яких я побачив того дня, і почувався вже краще, спостерігаючи за тим, як зухвало й байдуже вони ставляться до катастрофи.

Доївши, я прикурив сигарету. Доки я сидів і курив, думаючи, куди мені слід іти і що робити, тишу порушили звуки піаніно, що долинали з будинку, вікна якого виходили на сад. За хвильку почав співати дівочий голос. Це була балада Байрона:

Не ходити нам у парі

В опівнічний час,

Хоч і місяць діє чари,

Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,

Душа — груди. В певну мить

Настає пора й любові,

Й серцю відпочить.

Хай для любощів — це поле,

Ясні зорі й ночі ці,

Не гуляти вже ніколи

Нам при місяці![2]

Я слухав, дивлячись на візерунок, який утворювали молоді листочки та гілки на тлі свіжого блакитного неба. Пісня закінчилася. Звуки піаніно затихли. А потім почувся плач. У ньому не було жодної пристрасті: приглушений, безпорадний, зневірений, сповнений горя плач. Не знаю, хто вона була — співачка чи просто людина, яка оплакувала свої втрачені надії. Але я вже не міг її слухати. Я тихо вийшов на вулицю, і якийсь час мої очі були затуманені сльозами.

Навіть у Гайд-Парк-Корнер було майже порожньо, коли я туди дістався. На дорогах стояли нечисленні забуті Богом легковики й вантажівки. Схоже було, дуже мало з них вийшли з-під контролю під час руху. Один автобус з’їхав з дороги і залишився відпочивати у Ґрін-парку; біля артилерійського меморіалу лежав кінь із залишками збруї та розколотим об цей меморіал черепом. Єдиними рухомими об’єктами були чоловіки та ще менша кількість жінок, які обережно просувалися вперед, намацуючи огорожі або поручні, і човгали, завбачливо витягуючи перед собою руки, якщо нічого такого попереду не було. Також, що доволі несподівано, у цьому місці опинилися одна або дві кішки з непошкодженими очима, які спостерігали за усією цією ситуацією з характерним для котів самовладанням. У цій моторошній тиші їм не щастило: горобців було мало, а голуби зникли.

Мене й досі немов магнітом тягнуло до старого центру, і я рушив у бік Пікаділлі. Я вже дістався цієї дороги і збирався рушити нею, коли почув різкий новий звук — рівномірний стукіт, що лунав неподалік і підійшов ближче. Оглянувши Парк-Лейн, я виявив його джерело. Чоловік, одягнений краще за інших, швидко рухався мені назустріч, стукаючи по стінах білим ціпком. Почувши звук моїх кроків, він зупинився й уважно прислухався.

— Усе гаразд, — сказав я йому. — Проходьте.

Мені полегшало на душі, коли я його побачив. Він був, так би мовити, звичайним сліпим. Його темні окуляри не справляли такого тривожного