Джон Віндем - День триффідів

шанс вижити з ними, ніж самотужки. Запалений сумішшю шкільної героїки та шляхетних настроїв, я кинувся на нього. Він помітив мене лише тоді, коли я наблизився й замахнувся, цілячись у щелепу. На жаль, він зреагував швидше…

Коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на дорозі. Голоси банди все тихше лунали вдалині, і пророк відновив своє красномовство, насилаючи на них грізні прокляття, пекельний вогонь та вогненну геєну.

До мене повернувся здоровий глузд, і я подякував долі, що все не склалося гірше. Якби я таки поцілив у нього, то навряд чи уник би відповідальності за людей, яких він вів за собою. Зрештою, про його методи можна думати що завгодно, але він був очима цієї групи, і вони йшли за ним заради їжі та напоїв. І жінки за ними підуть добровільно, щойно зголодніють. І тепер, озирнувшись навколо, я засумнівався, чи хоч одна з присутніх жінок стала б проти цього всерйоз заперечувати. Тож, якщо подумати, мені дуже пощастило, що я уник сумнівного підвищення до ватажка банди.

Пам’ятаючи, що вони попрямували до «Кафе Рояль», я вирішив відновити сили і трохи прочистити мізки в готелі «Ріджент Палас». Напевно, там вже могли побувати й інші, але там було ще багато пляшок, до яких вони точно не дісталися.

Думаю, що саме там, зручно всівшись з бренді та сигаретою в руці, я нарешті почав усвідомлювати, що все, що я бачив, — справжнє й остаточне. Назад вороття не буде. Ніколи. Усьому, що я знав, настав кінець…

Мабуть, цей удар був потрібен, аби мене переконати. Тепер я зрозумів, що в моєму житті більше немає орієнтирів. Мій спосіб життя, плани, амбіції, очікування — всі вони були знищені одним ударом разом з умовами, що їх формували. Гадаю, що якби в мене були на той момент родичі або близькі люди, то я б почувався знедоленим від горя і прагнув би накласти на себе руки. Але те, від чого моє буття часом здавалося порожнім, тепер виявилося удачею. Мати й батько померли, єдина спроба одружитися зазнала невдачі ще кілька років тому і тепер не було жодної людини, яка б залежала від мене. І я усвідомив, що всупереч обставинам, які склалися, відчуваю полегшення…

І це не був лише вплив бренді, хоча і він залишався. Думаю, що ці емоції спричинило відчуття чогось свіжого й нового, з чим я тепер стикнувся. Усі ці давні, заяложені проблеми — і особисті, і загальні — були розв’язані одним махом. Лише небу було відомо, які інші клопоти можуть з’явитися замість них — а схоже було, що їх буде багато — але це вже будуть нові проблеми. Я став господарем самому собі й більше не був гвинтиком у механізмі. Можливо, світ, з яким я стикнуся, буде сповнений жахів та небезпек, але я сам даватиму собі з ним раду. Мене більше не будуть кидати туди-сюди різні сили та інтереси, яких я ніколи не розумів і на які ніколи не звертав уваги.

Ні, бренді тут взагалі було ні до чого, бо навіть зараз, через роки, в мені ще лишилася якась часточка цього почуття — хоча, можливо, в той момент бренді трохи спростило мій погляд на речі.

Потім постало і маленьке питання: що робити далі, де і як починати це нове життя? Але того дня я не дозволив цим турботам бентежити мене. Я випив і вийшов з готелю, аби побачити, що може запропонувати цей дивний світ.

4 Примари минулого

Щоб дати юрбі з «Кафе Рояль» достатній простір для маневру, я заскочив на бічну вуличку в Сохо, плануючи скоротити відстань до Ріджент-стрит.

Вочевидь, голод вигнав більше людей з домівок. Якою б не була причина, я виявив, що ті місця, куди я заходив, стали більш людними, ніж коли я залишив лікарню. На тротуарах та вузьких вуличках люди постійно стикалися одне з одним, біля вітрин крамниць, що їх розбивали тепер все частіше й частіше, скупчувався натовп, і це лише посилювало збентеження тих, хто намагався просуватися далі. Здавалося, ніхто в юрбах, що збиралися біля вітрин, не був до кінця впевнений, на яку саме крамницю вони натрапили. Деякі з тих, хто стояв попереду, обмацували все навколо, шукаючи знайомі об’єкти; інші нерозсудливо лізли вперед, ризикуючи розпороти собі живіт об уламки скла.

Я відчував, що маю допомогти цим людям знайти їжу. Але чи варто це робити? Якщо я поведу їх до ще не займаної крамниці з харчами, то натовп не лише змете там все за п’ять хвилин, а й затопче більш слабких людей під час цього процесу. Все одно незабаром усе продовольство зникне, а що тоді стане з тими тисячами, які залишаться голодними? Можливо, треба зібрати невелику групу і якось триматися разом невідомо скільки — але кого брати, а кого залишити? Що б я не намагався придумати, жодне рішення не здавалося мені правильним.

Навколо творилися брудні справи і не пахло жодним лицарством; усі намагалися вирвати одне в одного ласий шматок. Один чоловік, наштовхуючись на іншого й відчуваючи, що той несе якийсь пакунок, вихоплював його, сподіваючись, що там щось їстівне, і відходив убік, у той час як невдаха розлючено хапав руками повітря або лупив кулаками, не розбираючись. Одного разу мені довелося швидко відскочити вбік, щоб мене не збив з ніг якийсь старий чоловік, який мчав проїжджою частиною, не турбуючись про можливі перешкоди. Він жадібно, з хитрющим виразом обличчя, притискав до грудей дві банки червоної фарби. На розі дорогу мені перекрила група людей, які ледь не плакали від розчарування, оточивши спантеличену дитину, яка бачила, але була ще замала, щоб розуміти, чого від неї хочуть.

Я тривожився все більше. Інстинкт, який боровся з моїм цивілізованим прагненням допомогти цим людям, підказував мені триматися від них подалі. Вони швидко втрачали всі звичайні обмеження. Крім того, мене охоплювало якесь ірраціональне почуття провини від того, що я можу бачити, а вони — ні. Це спонукало мене приховувати від них свій зір навіть тоді, коли я просувався серед них. Пізніше я зрозумів, наскільки слушним був цей інстинкт.

Наблизившись до Голден-сквер, я почав подумувати про те, щоб звернути ліворуч і повернутися на Ріджент-стрит, де ширша дорога і легше рухатися. Я вже збирався зайти за ріг, щоб зробити це, аж раптом пролунав пронизливий крик, який зупинив і мене, й інших. Люди на всій вулиці теж стали й перелякано