Джон Віндем - День триффідів

крутили головами, намагаючись здогадатися, що відбувається. Нервова напруга та стрес досягли межі: жінки вибухнули плачем, а чоловіки, в яких нерви були теж не в кращому стані — прокляттями. Адже звук був моторошний, це була одна з тих речей, яких вони підсвідомо очікували. Вони очікували, що він знову повториться.

І він повторився. Перелякав усіх і захлинувся зойком. Але тепер він уже був менш тривожним, бо всі його очікували. Цього разу я зміг визначити, звідки лунає звук. Кілька кроків — і я опинився біля входу до алеї. Коли я повернув туди, цей крик-напівзойк знову повторився.

Причину крику я побачив за кілька ярдів. Якась дівчина припала до землі, а в цей час кремезний чоловік гамселив її тонким латунним прутом. Її сукня була розірвана ззаду, і на тілі було видно червоні смуги. Коли я побачив ближче, то зрозумів, чому вона не втекла: руки були зв’язані за спиною, а кінець мотузки примотаний до лівого зап’ястя чоловіка.

Я підійшов до цієї пари в той момент, коли він заніс руку для чергового удару. Мені легко вдалося вирвати прут в нього з руки, бо він нічого не очікував, і вдарити його в плече. Він одразу ж замахнувся в моєму напрямку важким черевиком, але я швидко відступив, а радіус його дій обмежувався мотузкою на зап’ясті. Доки я шукав у кишені ніж, він знову щосили вдарив повітря. Нічого там не зустрівши, чоловік розвернувся і добряче вперіщив дівчину. Потім лайнувся і потягнув мотузку, щоб змусити її підвестися. Я вдарив його в голову збоку, достатньо сильно, щоб зупинити і щоб у нього трохи пошуміло у вухах — я ніяк не міг змусити себе звалити з ніг сліпого, навіть такого типа, як цей. Доки він приходив до тями, я нахилився й перерізав мотузку. Потім відштовхнув його легким ударом в груди, від чого він трохи розвернувся, втративши орієнтацію. Уже вільною лівою рукою він розмахнувся і завдав би непоганого удару, але влучив не в мене, а у цегляну стіну. Після цього його вже нічого не цікавило, окрім болю в зламаних пальцях. Я допоміг дівчині встати, розв’язав її руки і повів вниз алеєю, в той час як кривдник досі ще лупцював повітря за нашими спинами.

Коли ми звернули на вулицю, дівчина почала виходити із заціпеніння й повернула до мене брудне, заплакане обличчя.

— Але ж ви зрячий, — недовірливо вимовила вона.

— Звичайно, — відповів я.

— О, слава Богу! Слава Богу! Я вже думала, що я одна така залишилася, — сказала вона і знову розплакалася.

Я озирнувся. За кілька ярдів був паб, де грав грамофон, чулися звуки розбитих склянок і вирувало старе добре життя. Ще за кілька ярдів стояв інший паб, який наразі залишився нерушеним. Сильним ударом плеча я вибив двері до бару. Потім наполовину заніс, наполовину завів дівчину і всадовив її на стілець. Розламав сусідній стілець і заклинив його ніжками ручки дверей, щоб сюди не навідалися інші гості, а тоді звернув увагу на пляшки з тоніком.

Ми не поспішали. Вона зробила перший ковток і вдихнула. Я дав їй час прийти до тями, крутячи в руках келих і слухаючи пісеньку, яку грав грамофон у іншому пабі, — популярну на той час, хоча і доволі сумну:

У холодильнику — моя любов,

А серце — у морозилці.

Вона пішла з іншим, не вернеться знов —

Отак написала в записці.

Тепер вона більше про мене не дбає,

І я потихеньку собі замерзаю.

Не так вже й приємно бути у кризі,

Коли в холодильнику — моя любов,

А серце — у морозилці.

Сидячи, я крадькома роздивлявся дівчину. Її сукня, принаймні те, що від неї лишилося, була хорошої якості. Голос у неї теж був приємний і явно не поставлений на сцені чи в кіно, бо стрес на нього ніяк не вплинув. Вона була білявкою, але волосся було радше платиновим. Здається, під плямами та брудом ховалося гарне личко. Вона була на три чи чотири дюйми нижча за мене, струнка, але не худа. Схоже, що вона могла застосувати силу, якщо необхідно, але в її приблизно двадцять чотири роки ця сила не застосовувалася ні до чого, крім гри в м’яч, танців та, можливо, верхової їзди. Її руки були гарні й гладенькі, а нігті на пальцях — ті, що ще збереглися, — за довжиною були радше для краси.

Алкоголь поступово пішов їй на користь. Після першої порції вона прийшла до тями настільки, що в ній вже заговорили звички.

— О Боже, я ж, мабуть, маю жахливий вигляд, — зауважила вона.

Ніхто, крім мене, не в змозі був цього помітити, але я промовчав.

Вона встала і підійшла до дзеркала.

— Так і є, — підтвердила вона. — А де?..

— Можете спробувати он там, — запропонував я.

Минуло двадцять хвилин, перш ніж вона повернулася. Зважаючи на обмежені можливості, вона непогано привела себе до ладу, і її моральний стан значно покращився. Тепер вона вже більше нагадувала жертву насилля в уяві режисера, ніж справжню жертву.

— Сигарету? — сказав я, підсунувши ще одну склянку.

Коли процес відновлення сил завершився, ми обмінялися історіями. Щоб дати їй трохи часу, я розповів про себе. Потім вона сказала:

— Трясця, як мені соромно. Я ж насправді зовсім не така — тобто не така, як ви мене побачили. Насправді я достатньо впевнена в собі, хоча ви, мабуть, так не думаєте. Але оце все було для мене занадто важким. Те, що сталося, — дуже погано, а перспектива жахливого майбутнього здалася мені настільки непосильним тягарем, що я запанікувала. Я почала думати, що я, мабуть, єдина людина в цьому світі, яка може бачити. Це гнітило мене, я відразу ж перелякалася і втратила розум, зламалася і розревлася, немов дівчина з вікторіанської мелодрами. Я б ніколи, ніколи не повірила, що можу бути такою.

— Не переймайтеся через це, — сказав я. — Найближчим часом ми, мабуть, багато дивного про себе дізнаємося.

— Але це мене справді турбує. Якщо я починаю отак… — вона не завершила речення.

— Я теж ледь не запанікував у лікарні, — сказав я. — Ми люди, а не обчислювальні машини.

Її звали Джозелла Плейтон. Щось у ній здавалося мені знайомим, але я не міг зрозуміти, що саме. Її будинок був на Ден-роуд, у Сент-Джонс-Вуді. Цей район більш-менш узгоджувався з моїми припущеннями. Я пам’ятав Ден-роуд. Окремі комфортабельні будинки, здебільшого потворні, але всі дорогі. Те,