Артем Чапай - Авантюра XL

як і належить Фантомасові,

на очі не з’явився.

або вів ці розмови й не зізнавався,

посміюючись у професорську бороду?

тим часом групова динаміка не стояла на місці.

якось Момо сказала, шо нада пагаваріть.

ну й поговорила.

сказала, що за цілий місяць у Мексиці,

всупереч її сподіванням, наша група

так і не склалася.

що ми з Сімоном зблизились, а вона

без Аліси залишилася сама самотою.

і що нам треба розійтися.

що вона дуже самотня.

та й давай схлипувати.

я підійшов і обійняв її.

ми потім пройшлися. я пояснив,

що й ми з Сімоном не весь час разом,

як вона собі думає. що я, наприклад, більшість часу

проводив із коханкою та з Рікі.

і що так і краще — коли в кожного є щось своє.

Момо наче заспокоїлася.

утім, відраджувати її мандрувати окремо

ані я, ані Сімон не стали.

2 липня 2006 року відбулися вибори

президента Мексики. попри відверте кидалово,

революція так і не розпочалася,

й ми розчаровано вирішили їхати далі.

останню ніч я, звичайно, провів із дівчиною.

того вечора я розгорнув пелюстки її квіточки

носиком,

як той метелик,

перш ніж потицяти тичинкою в маточку.

вона поклала ніжки мені на плечі,

і поки ми, прощаючись, несамовито їблися,

її довге чорне волосся

цнотливо прикривало ніжні дівочі груди.

а на ранок я зустрівся з Сімоном у центрі,

а в нього, як звичайно, вже було всьо схвачєно,

і його колишня, кхм, як би то сказати,

еротично-бойова подруга

зі своїм нинішнім хлопцем і з мамою

повезли нас за собою на південь, до Океану.

вони саме в той час відвідували Мексику.

випадковість, як і завжди.

ми виїхали дорогою на Оахаку,

й одразу за містом

над нами закружляв Великий Орел.

штук сім, якщо точніше.

ми їхали через пустельні гори,

укриті лише лісами з височенних кактусів.

схили, схилища, урви, урвища,

а скрізь на них —

какти, кактуси, кактусища.

вицвіло-зелене на блідо-жовтому піщаному тлі.

мама Сімонової бойової подруги дуже боялася висоти,

проте дуже любила гарні краєвиди.

і ще була кмітлива.

вона схиляла голову мало не до сидіння,

щоб нічого не бачити,

а сама підводила вгору руку з фотоапаратом,

фотографувала через вікно,

а потім роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.

такий-от ворошиловський стрілок:

хоч з-за рогу — влучить куди треба.

дуже бойова мама, як і належить

мамі відповідної подруги.

ми переночували в революційному

місті-герої Оахаці

(про революцію пізніше). цього разу

ми залишилися тільки на одну ніч:

наші благодійники — у готельному номері,

а ми примазалися за символічний хабар

поспати на даху готелю в спальниках.

а потім знову дорога.

через до біса спекотний день

і триндець холодний гірський вечір

ми в’їхали в

ніч.

і вночі,

крізь ніч

спустилися з гірського хребта

до Океану.

Тихий-то він тихий, але пульс хвиль,

дихання океану, дихання води

роблять цю тишу ритмічною.

фух-х-х собі та й фу-у-у-у-у-у-у-ух.

світив місяць, і ми зайшли в бліду піну.

а я дивився в обрій і уявляв, як мій погляд

обгинає половину Земної кулі

по величезній дузі…

мій погляд промазав,

не влучив у Австралію

і вперся в Антарктиду.

як перед тим на Істаксіуатль,

я розумію… ні, не так…

я відчуваю,

що означає розмір. що означає великий.

Сімонові друзі оселились у хостелі

на березі океану, а ми,

як і належить бідним родичам,

пішли попідтинню:

розклали свій намет попід тином.

і дешево, і зручно.

насправді я в наметі навіть жодного разу не спав.

на нульовому рівні над океаном

було так тепло,

що я після чергової загальної пиятики,

в якій, як і зазвичай, брав участь як офіційний спостерігач,

засинав у гамаку чи й просто на пісочку.

це був пляж Масунте — на щастя,

ще нерозвинений у плані туризму,

і тому в кількох кафе тусувалися

лише всілякі мандрівні студенти,

молодь фізична та молодь душевна,

не матрацники, але мужі

обох статей.

один мексиканець, побачивши мене, коли

я в хорі з іншими виспівував пісню мар’ячі,

просто не міг відірвати погляду,

а коли я теж затягнув «ай-ай-ай-й-й-й-й»,

розреготався з білявого ґрінґо

й дуже жалкував,

що не має відеокамери.

* * *

а також:

хіт усіх часів і народів, присутніх на пляжі:

пара байляр ля бамба!..

пара байляр ля бамба

се несесіта

уна пока де ґрасья,

уна пока де ґрасья…

бааамба-бамба,

бааамба-бамба!..[30]

першого ж дня я познайомився

з англійкою Розі (Розалін),

студенткою-антропологом.

вона лежала голими грудьми на рушнику

і, коли я проходив поряд, дивилася на мене так,

що не підійти я просто не зміг.

і все б нічого, але до неї мазався якийсь ізраїльтянин,

а поки я тримався за принцип

«якщо в неї хтось, то я нє»,

до англійки підвалив Сімон.

а це ще гірше.

далі я навіть не вказую, хто з нас яку репліку казав.

повна симетрія.

— ідьом пагаварім.

— а шо?

— слу, у мене таке враження, що ми підбиваємо клинці до однієї жінки. оцього б мені хотілося найменше.

— та я розумію. насправді я до неї не чіпляюся, це просто взаємний потяг. усе просто йде як іде.

— та, може, й так. але шота неприємно.

— все одно нічого не буде. вона не сама.

— ага, я бачив.

— але я радий, що ти проговорив це, а не тримав у собі.

— (крива посмішка.)

на тому й закінчили, якось отако ніяко.

наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячці,

а на сусідньому гойдалася дівчинка з досконалим тілом,

просто-таки досконалим.

австралійка.

ех, оце ж місце, цей Масунте!

не знаю, як так сталося, що я

загрузив її феноменологією.

ага, знайшов про шо говорити.

гарячка.

але, кхм, спрацювало:

— а ти хоч і хворий, а голова варить! —

сказала вона.

і ми пішли гуляти.

гуляти пляжем.

пляжем уздовж узбережжя океану.

ще й по коліна в піні.

справжній Голлівуд вийшов.

ну і, за законами жанру,

мусили через кілька кілометрів рамантіки поцілуватись.

а потім цілувалися дорогою назад,

зупиняючись по коліна в піні.

при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.

ну, Голлівуд, шо тут скажеш.

а толку? пішла австралійка з подругою вечеряти,

вертається і морозиться.

— ідьом пагаварім.

— а шо?

— щось сталося?

— та ні, нічого не сталося.

— а чому ти так поводишся?

— ти знаєш, я просто подумала… у мене щойно в Пуерто-Ескондидо був хлопець… а я ж не така.

— ну так можна було не уникати мене, а поговорити. я зрозумів би.

— мабуть. я справді погано впоралась із ситуацією.

— нічого, не переймайся.

ми обіймаємося.

при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.

ну, Голлівуд, шо тут скажеш.

а цілий наступний день

ми з австралійкою просто собі гуляли.

дівчинка плавала як рибка —

кажуть, так уміють усі в Австралії.

і розмовляла дівчинка з милою вимовою:

I doin’t knoi, I goi hoime.

і я цілий день ковтав слинку,

дивлячись на ямочки на спині

над її сідничками,

а того ж вечора вона weint hoime[31].

зате всі, хто лишився, пішли вночі

курити коноплю на пляжі.

а кілька мексиканців улаштували танці з вогнем.

одна жінка, вона була вже в літах

і була товста чи радше широка —

від роботи чи народження багатьох дітей, —

але ж як вона граціозно рухалась,

як плавно та зграбно!

притуляла носок однієї ноги

до гомілки другої,

легко пересувалася на три кроки праворуч,

на три кроки ліворуч,

а вогняні круги, які вона створила

обертанням куль полум’я на ланцюгах,

стали помаранчевими дірами,

крізь які я бачив інший світ,

крізь які я входив, наче крізь лази в часопросторі,

до інших галактик,

за мільярди-мільярди світлових років.

я відчував Латинську Америку як край дива —

знову. я розумів, що тут сама дійсність

магічна. це просто тутешня реальність.

ми