Олександра Малінкова - Принц Єгипту, Олександра Малінкова

- Я нічого не шукаю!

- Може й не шукаєш, але знаходиш регулярно! Чи ти скучила за мною? – Його губи знову розтягнулися в лукавій посмішці. – То так і скажи.

- Не дочекаєшся! – Відчеканила і знову розвеселила його своєю відповіддю.

- Ну то доведи це, нарешті! Вгамуйся і повертайся у свій номер! – Він пропустив її уперед і її ніжки поспішили якнайшвидше дійти до берега.

        Увесь шлях назад Марина так і йшла на метрів п’ять попереду, не озираючись і мовчки. Відчуваючи хребтом його присутність, якої в найкоротший термін так хотіла позбутися.

***

         Ранок Марини почався після десятої години. Ледве відкрила очі. Змусила себе зібратися й піти поснідати.

        Сором, от що вона зараз відчуває. І навіщо треба було виходити уночі з номеру? Та ще й наткнутися на нього. Такою жалюгідною вона себе давно не відчувала. Навіть коли колишній тицькав пальцем у щось, що виходило в неї не дуже за його мірками. Чи коли награно переробляв щось за неї.  Знову накрило те відчуття, коли всюди і скрізь тобі вказують на твою недолугість, наголошуючи, що вона має дякувати, що з нею такий «ідеал». Це зараз на все дивишся зовсім іншими очима і розумієш, як тебе використовували. Наче завіса спала з очей. А тоді і дійсно пишалася, що на неї звернув увагу сам зав відділенням, на просту і звичайну дівчину.

         Зате з Ферітом поводить себе, як маленьке дівчисько, якому сподобався хлопчик і вона замість того, щоб зацікавити його, щосили лупцює  тим, що потрапить під руку. Щоб вже стовідсотково відбити будь яке бажання траплятися на її шляху.

- Можна? Біля тебе вільно? – Запитала Берті і висмикнула Марину з гірких роздумів.

- Та-ак! – Зніяковіло промовила вона, геть розгубившись від такої неочікуваної компанії.

- Не нудьгуєш сама? – Поцікавилася подруга Феріта.    

- Трішки!  

- А чому наречений відпочиває не з тобою? – Берті відпила зі свого горнятка запашну каву.

- Ми планували відпустку разом, - майже не збрехала дівчина, - та потім його не відпустили з роботи.

            Бреше і не червоніє. А що їй казати? Що її кинули і путівку вона придбала сама, щоб втекти звідти де все нагадувало б про колишнього? Що нарешті так хочеться після гніту невдалих стосунків знайти і відчути себе справжню, вільну. Зрозуміти, яка вона є, що їй подобається, а не змушено робити те, що від неї вимагали оточення і бувший хлопець. Перестати грати роль, тої, якою її бажали бачити, щоб заслужити і свій нехай і маленький шматочок кохання, якого вона так потребувала.

            Це ж нормально бажати, щоб тебе любили. Турбувалися про тебе. Щоб була потрібна саме вона, а не з нею лишалися, через те, що все влаштовує. За те, що вона «комфортна», як домашні тапки.  

- Це добре, що він так тобі довіряє! – Берті мило посміхнулася. – А мій чоловік страшенно ревнивий, от хіба що Філу можна бути поряд. І то, чомусь думаю, що між ними якась чоловіча угода, і він придивляється за тим, щоб біля мене ніхто не огинався. 

- А де зараз твій чоловік?

- В морі, має скоро повернутися. – Мрійливо відповіла молода жінка. – Але сьогоднішній вечір у мене вільний. І якщо ти не проти то можемо погуляти.

- Було б чудово! – Одразу погодилася Марина. Сама не може пояснити собі чим саме, але Берті сподобалася їй.

- А ти була в Хургаді?

- Ні. Років чотири тому лише в Шарм-Єль-Шейху.

- Тоді покатаємося? Покажу тобі порт. Там дуже гарно!

- Дякую! – Очі Марини загорілися, передчуття приємної прогулянки приємно зігрівало.

          От тільки як відреагує на це Феріт? Хоча зараз їй байдуже. Вона ж молода дівчина, а не пенсіонерка врешті-решт, яка лише й може, що прогрівати свої кістки на не дуже палючому сонці, щоб запобігти артриту. Принаймні в кінці відпустки хочеться пригадувати, якісь яскраві спомини, а не лише пихатий вираз обличчя «кам’яної скелі». Хочеться гарних фото, щоб додати в соціальну мережу. Вони б промовляли за неї: «Ось дивись, кого ти втратив! Я гарна і чудово проводжу час без тебе! А не сиджу на дивані в твоїй футболці, яку ти залишив, об’їдаюся морозивом і чахну над нашими спільними фото! Не діждешся!»

- Тоді о восьмій? – Уточнила Берті.

- Так.

- Чекатиму тебе біля входу в готель. – Вона зробила останній ковток, поглянула котра година на своєму гаджеті й хутко підхопилася з місця. – До вечора!

- До вечора! – Марина провела дівчину поглядом.

           Як стати такою як вона? Легкою, усміхненою, випромінювати стільки світла і позитива. Можливо, це справжнє кохання робить жінку такою… Сяючою! Коли на тебе обертаються всі, не лише чоловіки…

              Вона перевела погляд на хлопчину років шести, який вже хвилин п’ять посміхається їй своєю беззубою посмішкою. От тобі і перший залицяльник! Марина підморгнула йому й встала з-за столику.

         «Дякую, Всесвіте! Але може випадково є хтось трішки доросліший, рочків на двадцять!»: Подумки запитала дівчина.

             Їй  ще треба придумати куди себе діти, до восьмої години вечора ще купа часу.