Влада Клімова - Скажи, що любиш, Влада Клімова

– Саме так. Бо моя крихітка там навіть дихати боялась, не те, що дивитись на кляті сходи. А на Дарниці наче розцвіла.

– Ага! І тебе своїм цвітінням обтрусила. Виглядаєш зараз непристойно щасливим. А як приїде хтось згори? Вони ж тебе відразу «на вживання» перевірятись відправлять, – вже відкрито потішався над станом товариша Крук. – Я поки не потрібен?

– Потрібен, Славо! Завжди потрібен. Дякую тобі низенько, за все-все. Без твоєї вірної руки мені нізащо б не видряпатися.

– Та перестань, малий. Я ж поряд з батьком твоїм кулі ловив. Чого б це мені тебе в біді лишати? – пояснив Вадиму прості речі В’ячеслав Янович і з посмішкою покинув кабінет.

Це була чистісінька правда. Колись давно, юний Славко Крук був прикріплений стажистом до вже досвідченого опера Георгія Назаренка і вони разом ловили по Києву бандюків, аж доки на трасі Київ-Чоп не сталася жахлива аварія. Батьки Вадима, що сиділи на передньому сидінні авто – загинули на місці, а маленький Вадик вижив і майже не травмувався. Тоді старший лейтенант Крук пройшов всі можливі інстанції, але у всиновленні хлопчика йому було відмовлено. Причиною стали: відсутність на той час власної сім’ї та майже цілодобова небезпечна служба в міліції. Тому й виріс Вадим у дитбудинку. Завдяки виключно власному розуму хлопець здобув гарну освіту і пішов по життю вперто і працьовито, аж поки не став фінансовим аналітиком в одному з ведучих банків Києва. От тільки з коханням і сім’єю все було якось догори дриґом. А коли в тридцять три він, як школяр, миттєво і шалено закохався в прекрасну Алісу, відразу склалося все: весілля, дім, майбутні двійнятка...

А потім вдарила біда! Та підполковник Крук навіть не думав відступати. Він знав, що буде робити все від нього залежне аби тільки витягти сина свого загиблого старшого товариша зі страшної напасті. В’ячеслав Янович завжди вірив у другий шанс. Правда, у своєму нещасному житті він вже нічого не міг змінити, бо сина-потопельника не можна було повернути ні розумом, ні завзяттям. Тому сивочолий відставник боровся за зміни в житті Вадима Назаренка стільки, скільки було б потрібно. А тепер вийшов з його кабінету щасливий та осяяний не менше, ніж сам Вадим.

Була тільки у підполковника одна незавершена справа. Бо не з казок, а з досвіду цей мудрий чоловік знав, що у гідри можна відрубувати голови скільки завгодно разів, та вони в неї відростатимуть знову. Тому недоведений злочин Алісиної сестри висів у нього на шиї важким тягарем. Битий життям, він розумів що не буде ніякого толку від переміщення молодих Назаренків по місту. Якщо та тварюка одного разу з’явилась на Борщагівці, вона прийде і в будь-яке інше помешкання та спробує, навіщось, повторити або завершити свою чорну справу. Виходило, що гадину можна тільки піймати й погубити. Звичайно ж це була алегорія, але суті вона не змінювала.

Розділ 16. Медовий місяць повернувся

А тим часом Вадим швиденько і якісно порозгрібав самі нагальні справи, і вже встановлював зв’язок з Міланом. Він просто не міг стриматися, щоб не порадувати тепер однокашника і друга своїм шаленим щастям. Ну і звичайно, як вихована людина, повідомити хазяїна Дарницької квартири про старих безоплатних орендарів.

Спочатку зв’язку не було і Вадим розумів, що Стас набагато менше належить собі, там в Мілані аніж він тут, на Подолі. Тому прийдеться набратися терпіння і почекати поки товариш звільниться, а тоді відразу сам передзвонить.

Коли зморений і схвильований торгами міланський фінансист з’явився на моніторі, перше що він спитав, було:

– Привіт, Назаре! Ти живий? – Але побачивши те, що побачив – навіть забув про особисту втому і додав здивовано: – Ого! Бачу, що живий...

– Стасе-братику! Живий і страшенно щасливий, – не став морочити голову другу Вадим. – Я навіть не знаю, з чого почати?

– Ну, вже почни з чого-небудь, бо я ж не залізний. Ти сяєш, яскравіше ніж під ту Тарантелу, а я щось повинен же розуміти, – зараз нагадав прекрасний момент весільної подорожі Назаренків хлопець, та чомусь у Вадима тяжко стислося серце.

Адже тоді Аліса вже була вагітна двійнятками та в їхньому житті назрівали найстрашніші часи...

– Добре, розповім, – прогнав старі погані спогади Вадим. – Одним словом, ми знову живемо в тебе.

– Оба-на! – жартома висловив своє здивування Стас і пояснив: – Ні, ти не подумай, я не проти, живіть! Але з якого це дива ти залишив свій палац?

– Порозумнішав і спустився на землю, – щиро відповів Вадим і чомусь подумав: «Стасе, який же ти ще наївний і зелений...»

– То от як розумнішають? – з сарказмом вимовив молодик.

– Так. Моя прекрасна квіточка прийшла до тями та зовсім не могла жити в тому проклятому склепі. Тому ми пішли й щастя знову заполонило кожну мить. Стасе-братику, я наче помолодів. Ходжу якийсь дурний і неймовірно щасливий, – перед друзями зовсім не боявся відкриватися щирий чоловік.

– Порадував, Назаре! Порадував без міри. Це я тобі як брату говорю. Тільки де ж ви тепер будете жити?

– Я ж кажу: в тебе! Бачу тобі сьогодні на біржі мізки зовсім відбомбили, – не переставав шаліти київський фінансист.

– Та живіть собі на здоров’я. Бо я вже, мабуть, ніколи туди й не повернусь. Але ж навіщо вам здалась моя халупа?

– Бо вона щаслива! Стасе, ми ж у тебе з першої миті й до сьогоднішнього ранку... Вибач, але мережі я таке точно не довірю, та й ти ще малий слухати подібні одкровення. Я й не ходжу тепер, а наче літаю і нічого не можу з собою вдіяти. В тому пихатому страхітті я мало дівчинку свою не втратив, а тепер вона повернулась така могутня й чарівна, що нас вже ніщо не зламає. А житло? Ну, не знаю. Треба подумати, тільки в мене зараз немає чим, – захлинався від щастя Вадим.

– Ну, я хоч і «малий», але можу за тебе подумати, – запропонував Стас. – Був у мене якось момент, що збирався повернутися додому і покопав трохи під нові ЖК Києва. Дивно, але саме новобудови Лук’янівки та Подолу мені чомусь сподобалися найбільше: інфраструктура, розв’язки, навіть стиль. Я з самого початку хотів у тебе запитати: ну навіщо тобі ті газони та басейни? Але ж ви були такі окрилені своїми мріями, – як і В’ячеслав Янович, ділився тепер минулими підозрами Стас.

– Знаєш, брате, а ти правий. Красунечка моя і робота будуть поряд. В мене ж через ту Кільцеву кожного дня дах їхав, – зізнався чесно чоловік.

– Виходить, не тільки підполковник, а я також на щось згодився? – радів товариш.

– Дурний ти, Валігура! Якби не ви двоє, я б уже мабуть здох, а так щасливий до нестями та живіший всіх живих. Дякую за пораду. Зараз погляну, що там є, а потім пораджусь зі своїм сонечком і буду перемальовувати кредит, – однозначно і рішуче відповів другу Назаренко.

Ввечері, в щасливому куточку Стаса вже ароматно пахла вечеря і на дверях Вадима зустріла усміхнена дружина:

– Як тут моє чарівне янголятко? – спитав схвильований чоловік.

– Добре, коханий. Тільки дуже скучила. Переодягайся, будемо тебе обігрівати та годувати, – таємниче посміхнулася Аліса.

Вадим сховав до шафи діловий костюм і, після душу, одяг улюблений домашній халат. Але коли він зайшов до кімнати, то не побачив своє янголятко біля столу. Та поглянувши на ліжко, просто отетерів. Його маленька зваблива дружина лежала там зовсім без нічого, і тихо пестила себе долоньками...

В шоці від такого подарунка, чоловік скинув з себе шовкову тканину і миттю опинився поряд. Він ніжно цілував свою розпусницю, повільно і дбайливо розпалюючи вогонь, щоб нагадати як саме на цьому ліжку вперше вона тремтіла від неймовірного збудження...

І вона згадала: щедрими сльозами й солодкими муками. А потім ще й додала до спогадів їх улюбленого «човника» та поринала в блаженні очі коханого натхненно і радісно. Десь через годинку, абсолютно знесилені, вони лежали рука в руці й Аліса довірливо шепотіла:

– Бачиш, коханий, наш медовий місяць повернувся таким чарівним...

– Так, краплиночко моя, бачу. Думаю тепер, він триватиме у нас ціле життя. Бо ти стала така палка, що колись від насолоди я просто згорю у твоєму вогні та буду найщасливішим у світі...

– Ходімо задовольняти гастрономічний апетит, а потім займемося іншим, – муркотіла чарівниця.

– Ти неймовірна! А може у Стаса стіни пофарбовані любовним еліксиром? Бо скільки ми тут живемо – так наче в казці чи уві сні? Я навіть хотів викупити в нього цей дивовижний куточок. Та сьогодні той дурко підкинув мені зовсім іншу ідею. До речі, тобі від Валігури – найкращі вітання!

– Дякую, котику. А чим же він тебе зачепив? – цікавилась Аліса і, зовсім без одягу, жваво поралась біля столу та розбирала на шматочки запечену курочку. Це виглядало так сексуально, що Вадим знову забув про їжу. – Молю тебе крихітко: одягни хоч щось, бо мені вже взагалі не до їжі…

– Куштуй, будь ласка, поки не охололо, – наполягала красуня й слухняно накинула на себе прозорий пеньюарчик.

– Дуже мені це допомогло! – поринав кудись глибоко в неї зачарованим оксамитовим поглядом радісний чоловік і доповнив: – Стас думає, що нам непогано було б взяти квартиру в новобудові на Подолі чи Лук’янівці. Я подивився декілька варіантів і схиляюсь саме до Подолу. І Круки живуть поряд та і я страшенно звик до цього милого старого району. Не треба витрачати часу на дорогу, тому ми могли б більше бути разом. А ще я приходив би на обід... Ти ж не проти? Зараз всі найважливіші справи переробимо і будемо радитись, – зловив свою звабливу кохану до рук Вадим, а та заверещала, наче школярка і міцно обійняла його за шию.

Розділ 17. Старий гонщик

Підполковник Крук сидів дома, перед телевізором, і бездумно клацав пультом. Раптом він перемкнув на щось автомобільне і від миттєвого спогаду підскочив, наче вжалений. В боротьбі зі страхіттями свого молодшого товариша, В’ячеслав Янович геть забув про старого і дуже хворого друга, а саме легендарного в минулому гонщика Германа Гайду, з яким колись виріс в одному дворі. Минуло майже пів століття. Життя розкидало і випробовувало їх на свій розсуд, але з недавніх пір, коли відставник дізнався про страшний діагноз друга дитинства – став бувати в нього частіше. І от через біди й нещастя молодої сім’ї Назаренків він уже майже місяць не з’являвся на Троєщині.

Крук схопив телефон і набрав знайомий номер. Якийсь час слухав гудки, але потім йому все ж відповіли на виклик. Сьогодні голос Гайди був зовсім тихим і сумним.

– А-а-а, начальник! Згадав про старого бандита? – почув В’ячеслав Янович не смішний жарт і серце його стислось від болю, бо він давно вмів чути те, чого люди телефоном не говорили.

– Вибач, будь ласка, Гера! Закрутився я. Сильно закрутився. Прости…

– Та чого ти, Славо, перепрошуєш? Ти ж не одна з моїх колишніх, що розволокли по світу всі мої скарби. Одні вимпели лишились, а медалей наче й не було. Та й кому я взагалі потрібен?

– Навіщо ти так, Ракето! Мені потрібен. Синові своєму потрібен. Адже у тебе він є, – гірко додав підполковник, щоб нагадати Герману, що не йому одному погано в цьому світі. Крук часто застосував заборонений засіб «клин-клином» і це майже завжди спрацьовувало. От і тепер голос старого гонщика став м’якішим:

– Вибач, старий. Це я від радості, що тебе почув. Так що ж там у вас на Подолі діється? Начебто про новий потоп не чутно було.

– А знаєш, я завтра у тебе обов’язково буду, друже. Бо телефонні розмови тепер, то як зі стіною спілкуватися. Ти ж не хочеш собі нормальну апаратуру завести. Бачились би кожного вечора по Skype. А пам’ятаєш: як у тебе відик з’явився, мабуть, у першого в місті? Раніше ніж у членів ЦК, – мимоволі посміхнувся Крук і згадав старі-добрі часи.

– Буду радий бачити тебе, Славо. Правда, в мене завтра непотрібний нікому сеанс у лікаря, але то зранку. А потім я весь твій, – зморено відповів чоловік і кинув трубку.

І знову спогади про вже цього свого товариша заполонили розум відставного підполковника. Тепер він згадував життєвий шлях свого сусіда по двору – веселого розбишаки Гери Гайди. Він був всього на два роки старшим від Славка і хлопця змалечку страшенно тягнуло до автомобілів. Спочатку батьки віддали його в автошколу, а далі все закрутилось наче в казці. Коли Славко Крук ще закінчував вищу школу міліції, Германа Гайду на прізвисько Ракета, вже добре знали любителі автоспорту на безкраїх просторах СРСР і навіть за кордоном. За свою блискучу і неперевершену кар’єру автогонщика – він десятки разів був призером чемпіонатів та мав багато інших спортивних досягнень і неймовірну колекцію нагород. В ті часи, відомий і веселий Гера, навіть після травмування, повсюди знаходив собі красивих і абсолютно невірних жінок. За життя він спромігся завести собі аж п’ять дружин, одна з яких таки народила йому сина, але ні одна так і не стала, ні долею, ні коханням всього життя. Тепер легендарний гонщик двадцятого сторіччя жив на Троєщині в невеличкій однокімнатній квартирі та хворів на останню стадію цирозу печінки. Єдиний син інколи приїздив до нього з передмістя, але теж мав багато своїх життєвих проблем.

Отже, наступного дня Крук не зміг чекати до вечора і поїхав до магазину електроніки, в нагальних справах безпеки. Це була офіційна версія для начальника відділення. Сам же В’ячеслав Янович вже гнав свого Фольксвагена через Північний міст на вулицю Бальзака, де і доживав свої останні місяці його давній друг Герман.

Коли Гайда відчинив двері – підполковник зціпив зуби та мовчки зайшов у квартиру, адже товариш виглядав дуже погано. Друзі обійнялись, як зазвичай, і В’ячеслав Янович поставив на кухні пакет з фруктами та сів на запропонований стілець. Гайда увімкнув чайника і теж тяжко сів поряд. Колір шкіри у бідолаги був зовсім жовтим, а сам чоловік – змарнілим та худим...

– Ну що Славочко, випити за зустріч не пропоную, бо обом нам як то кажуть «не можна», але чайку поп’ємо. Розповідай, що тебе так затримало, як дружина? І взагалі: що у світі нового діється? Ти ж бо у нас поки «на коні». Дай Боже, щоб так було ще дуже довго, – як і телефоном, тихо та сумно говорив Герман, вперто дивлячись кудись під стіл.

– Гера, не починай! Ми ж обоє з тобою добре знаємо: що життя то гидота, а в кінці смерть. Але жити якось треба. От, наприклад, ти питаєш: куди я подівся так надовго? Я тобі розповім. Час у мене є, – автоматично поглянув на годинника підполковник і почав свою розповідь, щоб знову чужими бідами відвернути хворого від своїх власних.

Неквапливо, під чай і все більш зацікавлені погляди невиліковного товариша В’ячеслав Янович, з початку і до кінця, розповів Гайді історію Вадима Назаренка і його маленької чарівної дружини. Він повідав старому другові: яким страхіттям, в одну мить, може обернутися прекрасне і зовсім юне життя. А той слухав, іноді плескаючи від здивування або злості у вже скалічені болячкою долоні, і більше не жалівся на свої біди. Адже такої підлості та чорних заздрощів не пам’ятав навіть тоді, коли був на вершині слави.

Підполковник замовк, а гонщик чомусь запитав риторичне:

– Ти тільки подумай, Славочко, це ж якою тварюкою треба бути, щоб бажати смерті ще ненародженим? Вони ж нікому нічого не винні були! Та й дівчинка, як я розумію, застрягла кісткою їм в горлі, бо стала щасливою.

– Саме так, Гера. Саме так! Зараз я покажу тобі цю парочку і ти зрозумієш все сам.

В’ячеслав Янович дістав свій айфон і почав гортати фото, демонструючи Гайді красиву і неймовірно щасливу пару Назаренків спочатку в РАЦСі, а потім в Андріївській церкві. А коли випадково глянув на гонщика, то побачив, як той витирає старечі сльози.

– Господи, а я тут на життя жаліюся! Дивись, Славо, яким янголам доводиться боротись з демонами, щоб вижити на цій клятій землі. Ну от скажи ти мені, будь ласка, як взагалі доля розподіляє свої дарунки? Хіба ж таким голубкам можна було хоч в чомусь відмовити? А та падоль красуню з дітками – об плити на підлозі... Нє-є, Славо, життя не гидота, а повний відстій!

– Знаєш, Гера, що найболючіше? Я стільки тварюк за своє життя пересаджав, а якусь тупу курку не можу ні в чому звинуватити. Ну, нема в мене на неї ніяких доказів. І геній наш у підвалі бився-бився, а нічого путнього не накопав. Ну так, Блощицький Толік – тварюка і педофіл, але ж по життю він слюсар з СТО. А вона взагалі десь тут у вас на ринку в лотку торгує. І куди мені з цим?

– Як ти кажеш? – піднявся зі стільця слабкий співрозмовник. – Мені якийсь Толік, на нашому СТО навпроти ринку, два тижні тому коника перевзував. У тебе часом морда його не збереглась?

– Та є, звичайно, – прогортав іншу теку підполковник. – Ось, дивись. Наш малий в будь-яку базу залізе. Офіційно це бидло під статтями ніколи не ходило. Та Кеш його у водійській знайшов.

Зараз хворий Гайда навіть в обличчі змінився:

– Славо! Так це ж воно… Саме це мурло у нас на СТО підробляє. П’яне часто буває, от хлопці саму брудну роботу йому і дають. Я свого коня кому завгодно не довірив би, але тоді спішив і мені зовсім зле було. А відьма його у тебе теж є?

– Ось, дивись. Саме ця тварюка невинних діточок і загубила, дівчину мало з розуму не звела, а потім хустинку накинула і в кущі… – щиро обурювався підполковник Крук.

– Це добре, що ти голубкам допоміг. Знаєш гарні люди вони, і любити, і прощати вміють. От я, дурень, змарнував ціле життя на миттєві радощі. А у них точно є шанс! – якось дивно повеселішав старий гонщик. – Дякую тобі, друже. Ти мене сьогодні наче у панорамне кіно зводив.

– Тримайся, Гера. Може щось потрібно, так ти тільки скажи? – обіймав на прощання друга дитинства В’ячеслав Янович і в кожну з таких зустрічей розумів, що наступної може вже не бути.

– Та нє. Дякую! Все є. Ліків он цілий вагон знову виписали, а навіщо вони мені? Хіба що аптеці радість. Ну, щасти тобі, Славочко! Зустрінемось... – якось дивно сказав Гайда і зачинив двері. А В’ячеслав Крук з важким серцем сів за кермо свого безвідмовного «німця» і помчав на Поділ, бо там його вже обшукались.

Старий гонщик тяжко опустився в улюблене крісло і набрав сина.

– Антоша, здоров! Це тато. Як ти малий? – тремтячим голосом запитав Гайда.

– Та все нормально, тату. Щось трапилось? – здивувався той, бо не так часто дзвонив йому батько посеред білого дня на роботу.

– Нє-є. Просто хотів почути твій голос. У вас все в порядку? – повторив Герман.

– Так, все. А чого ти дзвониш? Я тут трохи зайнятий, у мене клієнт, – відповів син.

– А, ну тоді працюй, не буду відволікати. Просто я хотів сказати, що дуже тебе люблю... – видав старий гонщик і кинув трубку.

– Тю! Дивний якийсь. Я перепрошую, продовжимо, – сказав хлопець і подумав про те, що батько мабуть вперше в житті сказав йому такі слова.

Розділ 18. Останній політ над Дніпром

А Герман Гайда одягнув свій найкращий вуличний прикид, довго дивився на себе в дзеркало, потім матюкнувся і вийшов на вулицю. Вранішні ліки він прийняв і зараз майже зовсім не відчував болю. День був доволі похмурий, та й що було взяти з кінця жовтня? Старий гонщик з сумом подивився на двір, підійшов до свого BMW і сів за руль. Від минулого життя у нього не залишилось нічого: ні здоров’я, ні щастя, ні сім’ї, ні грошей. Правда, був син і оця чудова машина. Ну, не міг він собі відмовити в такому щасті, як ганяти по місту на класному кросовері. І навіть вредні сусідки, що вічно лаялись за припарковані у дворі авто, ніколи не намагались кричати на старого дідугана. А для місцевих пацанів було за щастя хвастатись перед дівчатами тим: яка легенда живе з ними в одному домі.

Герман зробив добре кільце по району і заїхав зі сторони Троєщинського ринку. Гайда завернув до СТО і зупинився. Йому назустріч зразу вибіг трохи замурзаний хазяїн і, весело піднімаючи ганчірку в руках, привітався:

– Дядя Гера, вітаю! Щось сталося чи просто на профілактику?

– Ні те, ні інше, Саньок! Просто вирішив у вас тут в кафе, на вулиці, посидіти. Запах бензину і машинної оливи мене заводить, – романтично змахнув рукою старий гонщик так, як зазвичай навіюють аромат парфумів.

– А, ну сідай! Жінка зараз прийме замовлення. Настя! Клієнт чекає.

Миттю перед Гайдою з’явилась дружина Санька і мило посміхнулась:

– Германе Борисовичу, вітаю. Як життя? Що будете?

– Молочка принеси мені, Настуню. А я посиджу...

– Добре! – побігла виконувати дівчина.

Тим часом хлопці щось чаклували під машиною на підйомнику, але скоро Саньок міцно матюкнувся і навіть кинув щось важке на підлогу:

– От же ж ханига довбаний!.. Я тебе що просив зробити? Відполірувати просив! А ти що зробив, падло? Все. Не знаю я твоїх проблем і знати не хочу. Урвався мій терпець. Звільнений!

– Чуєш ти, начальство! Як це звільнений? Я в профспілку жалітися піду. Ти мене на два місяці брав... – почувся десь з середини ангара гидкий скрипучий голос.

– Я тобі дам профспілку! Пішов геть звідси, наволоч!

Через кілька хвилин на вулицю виповзло щось, що нагадувало Герману його самого зовсім не в кращі часи. Тільки він, зазвичай, не вилазив з ресторанів Хрещатика, потім скотився нижче, але такою брудною потворою не виглядав ніколи. А незнайомець, у рваній куртці та давно не праних штанях, жадібно перераховував у руках останню видану Саньком зарплатню. Потім, з розгону і без дозволу, впав на стілець поряд. Гайда вже згадав і впізнав у звільненому горе-слюсареві того, кого зранку бачив у підполковника Крука в телефоні. Він мовчки попивав молоко і з відразою спостерігав за наволоччю біля свого столика.

– Вип’ємо, діду? – знизала тьмяними очицями Германа п’яна потвора.

– Що важкий день? Ні, в мене свій напій, – криво посміхнувся Герман і чомусь згадав прекрасну пару, яку теж вранці бачив в телефоні товариша. А ще йому відразу стало зрозуміло: чому дружина цього покидька так зненавиділа свою маленьку щасливу сестричку. Бо хіба ж могли оці плазуни, з нижчого світу, простити нормальним людям звичайне хороше життя? Постає питання, що заважало їм самим трохи взятися за розум та намагатися жити по-людськи? О! Здається це зараз Герман уже сам собі читав нотацію про високі принципи й суть буття...

Але ж яка гидка потвора сиділа зараз поряд з ним і комусь телефонувала.

– Та пішла ти в дупу! Вигнав. Зовсім! А я тобі казав: треба було грошей у них вимагати! Чого? Та які менти? Поки слабі – треба напрягать...

Знову Герман зрозумів: про кого й про що йдеться і в нього всередині зріло непереборне бажання – придушити оцю тварюку як клопа, щоб не поганила світ. Та не встиг він більше нічого подумати, як через дорогу вже бігла та сама «невловима месниця», з Крукового телефона. Зараз Гайда не вірив власним очам!

Картинка склалася так швидко, як він і не сподівався. Думав: поїздити по району, пошукати, як намагався робити підполковник. Але для гонщика, що вже не мав так багато часу Бог, скоріше за все, зробив виключення. Тільки Герман поки що не зовсім розчув: що саме хоче сказати йому Господь, подаючи оцих двох, як на тарілочці?

А бридка товста жінка, з погано нафарбованими губами та в волохатому шарфику на голові, підбігла до свого п’яного «судженого» і вони почали хамовито лаятись посеред вулиці, не соромлячись ні перехожих, ні тихого спостерігача поряд. Тільки коли товстуха заморилась кричати, вона уважно подивилась на старого діда за столиком і скрикнула вже до нього:

– Вам що робити нічого, як з бідних людей насміхатись?

– Де ви бачите, щоб я сміявся? – тихо відповів Гайда. – У вас, мабуть, проблеми?

– Так! Ось моя проблема. Та щоб ти здох! – знову скрикнула на п’яницю жінка й тепер гонщика-Ракету наче осяяло. Він зрозумів підказку вищих сил: бо у зовсім різних людей за цим столиком вимальовувалась абсолютно одна ціль – померти.

Адже, коли Герман Гайда звільнить світ від потворних покидьків, яких випадково занесло під ноги гарній щасливій парі, може тоді Господь скине йому на шальках своїх терезів кілька гріхів? Та ще й дозволить піти у вічність без мук і тяжкого очікування!..

– ...Ти, тварюка, йшов на це СТО, щоб відремонтувати наш Жигуль. А сам зовсім спився і та залізяка догниває. Я чому сюди на маршрутці повинна трястись, га? – знову скрикнула страшна дамочка та відірвала гонщика від піднесених, хоч і сумних мрій.

– Вас підвезти додому? – вирішив уже все для себе Герман.

– Ой, діду, йди до біса! Що на велосипеді підвезеш? – примружила підозріло очиці скандалістка.

– Велосипеда у мене немає вже давно, а підвезти можу! – настирливо повторив гонщик. – Як «Беха» підійде? – назвав він свій кросовер на кшталт лихих 90-х.

– Тю! У тебе, діду, «Беха» є? Та не сміши собак на Троєщині, – розсміявся беззубий алкоголік і тоді Гайда натиснув пульт, що тримав у руці. Кросовер миттю підморгнув і відізвався хазяїну.

– Ого! – округлились п’яні очиці у Толіка. А Віра стояла з роззявленим ротом і не могла зрозуміти: чого ж вона не вийшла заміж за цього жовтого старця, а промучилась стільки років зі слюсарем-алкоголіком?

– То що підвезти чи як? – рішуче наполягав старий.

– Та, да! Тільки нам на той бік Дніпра, діду. Я ось тобі заплатити можу... – шелестів нікчема двадцятигривневими купюрами.

– Залиш собі. Мені, якраз, з вами по дорозі, – зітхнув Герман і чомусь уважно подивився на сіре осіннє небо. Потім встав, провів гидку парочку до свого красеня і запросив всередину.

Гонщик сів за кермо і вправно вирулив на проспект Шухевича. І чим ближче він під’їжджав до Північного мосту, тим завзятіше набирав швидкість його прекрасний сталевий кінь.

– Ну ти й ганяєш, діду! – заздрісно покрутив головою Толік і то були останні його слова на цьому світі. Бо важкий, вимитий і блискучий, улюблений хазяйський коник – кросовер BMW X3, пілотований легендою радянського автоспорту Германом Гайдою на прізвисько Ракета, на швидкості близько двохсот кілометрів на годину, воістину як швидка ракета, пробив невисокий бордюр і з усього розмаху здійснив свій останній політ над Дніпром. Темна й холодна вода могутньої ріки миттю прийняла в свої обійми душу раба Божого Германа, а разом з ним паскудну парочку тварюк, що мабуть помилково з’явилися на світ під чарівним небом величного Києва.

Наступного дня директор відділення приїхав з наради від начальства злий, мов чорт. Спочатку він кричав на когось із касирів, потім дісталось службі охорони. Останнім він викликав Вадима і довго виносив йому мізки уявними проблемами. Та старший аналітик уже давно звик до деяких нюансів характеру їхнього керівника і реагував на його гормональні сплески скоріше філософськи. Потім Вадим Георгійович скликав ненадовго уже своїх підлеглих і тільки після цього їх відділення запрацювало у звичному ритмі.

Підполковник Крук і так не міг сьогодні зосередитись на підборі нових камер стеження, та ще й Кеш терміново вимагав його у підвал. Начальник служби охорони подумки сказав погане слово, але коли побачив загальмованого комп’ютерними дивами програміста аж таким збудженим, спробував вислухати.

– Яновичу, сядьте! Будь ласка, прошу Вас, – благав малий і підполковник, щоб не прирікатись ще й з ним, мовчки сів. – Ви новини часто дивитесь? Хоча ОК, зрозуміло. Цього по центральних не показували. Я записав для Вас з кримінальних...

– Та що вже в тебе трапилось? – зітхнув В’ячеслав Янович.

– Це скоріше у Вас. Ось, – і Кеш запустив запис Магнолії ТВ:

«... репортаж нашого кореспондента Сергія Зубова з місця ДТП. Вчора, 22 жовтня, на Північному мосту загинув легендарний гонщик двадцятого століття, призер багатьох чемпіонатів Герман Гайда. Його кросовер вже підняли з дна Дніпра. В салоні знаходились ще дві невстановлені особи. Всі загинули. Відомо що спортсмен останнім часом тяжко хворів і, скоріше за все, не справився з керуванням. Розпочато слідство...»

Ось тепер Крук зрадів, що сидить. Ноги його якось затремтіли, а голова пішла обертом.

– Сорі, за такі сумні новини, Яновичу. Я знаю, що ви були давніми друзями, але це ще не все. Я покопав тут трохи по всіх камерах, які тільки знайшов. Ви будете зараз трішки приємно здивовані. Бо на задньому сидінні його кросовера потонула наша гидка парочка Блощицьких: Анатолій і Віра.

– Що? Кеш ти впевнений? – аж скрикнув В’ячеслав Янович і встав.

– Ну, не на 100%, а десь на 89, – підтвердив хлопець. – Я такими речами не жартував би.

– От же ж старий дурень! Він їх таки знайшов... – вирвалось у підполковника.

– А він їх шукав? – здивувався Кеш.

– Забий на це, малий. Я розберуся. Дякую. Працюй!

Підполковник Крук прямував сходами нагору та шепотів собі під ніс дуже дивні, на перший погляд, зовсім відсторонені речі: «От тепер живи щасливо, Вадику! Діди своє завдання виконали. Та й борг скасовано. Ой, Гера-Гера!..»

ЕПІЛОГ

На вулиці падав тихий пухнастий сніг. Контрактова площа, наче в казці, сяяла таємниче-яскравими вогнями новорічного містечка, а в центрі височіла струнка і гарна ялинка. На площі було багато усміхнених щасливих людей. Там і тут верещали й дуріли діти...

Невеличка компанія, з шести осіб стояла неподалік від красуні-ялинки та про щось весело розмовляла. Час від часу хтось з них жартував і всі щиро сміялись.

Дві пари були доволі молоді, а третя – трохи старша. Ось одна із молодих красунь зняла рукавичку і продемонструвала співрозмовникам пальчика з обручкою.

– Це те, про що я думаю? – запитав у іншого молодця міцний красень, що лагідно притримував свою чарівну половинку.

– А на що це схоже? – відповів Вадиму Назаренку його вірний товариш Стас Валігура, який вирвався з Мілана в короткострокову відпустку, спеціально на Новий рік, до рідного Києва. – Так, я зробив Лані пропозицію і вона дала згоду стати моєю дружиною!

– О, так!.. Вітаємо!.. – весело зашуміла компанія.

– Так, за це діло не гріх би й випити? – підморгнув сивочолий чоловік, що теж притримував за талію дружину.

– Та що ти запитуєш, Славко! Біжи до найближчого кіоску і бери найкраще ігристе, – скомандувала дружина В’ячеслава Яновича.

– Уже виконується! – навіть козирнув відставний підполковник і миттю побіг до новорічного містечка.

– У нас з Ланою тепер стільки невідкладних завдань, що я навіть не спитав у новоселів: як живеться в новій квартирі на Подолі? – звернувся до Назаренків осяяний Стас.

– Ну, комплекс на Глибочицькій то не зовсім Поділ, але дякуємо за підказку. Все прекрасно! А навіщо питаєш? Завтра ми чекаємо вас у себе, в цьому ж складі! Правда, зіронько моя? – ніжно подивився Вадим в очі Аліси.

– Ласкаво просимо! – посміхнулась щаслива жінка.

Вадим зі Славком встигли міцно обійнятись, а досвідчений відставник уже приніс пляшку та, по праву найстаршого в компанії, почав вправно розливати присутнім.

– Ось і випивка. Давайте тост! – радісно запропонував він.

– З Новим роком! З новим щастям! І... гірко! – виголошувало веселе зібрання, а Вадим взяв з рук Аліси стаканчик і з таємничою посмішкою на вустах промовив:

– На сьогодні це ще не всі новини. З величезною радістю я повинен сповістити найближчих друзів, що наступні дев’ять місяців у нашій родині – я буду пити за двох. Моя чарівна красуня, під ялинку, зробила мені найжаданіший з новорічних подарунків: ми чекаємо на маленьке диво!

Тепер народ просто вибухнув блаженними оваціями, а оксамитові очі Вадима Назаренка сяяли зараз відразу всім: і щастям, і гордістю, і натхненням, і таким неймовірним коханням, що хто його знає, де воно у світі береться?

Він тихенько цілував дружину в пухнасту маківку та обережно притискав до грудей. І ніхто не чув, як зараз в одному на двох шалено закоханому серці звучала неповторна мелодія, що пов’язала їх навіки: «Скажи, що любиш...»