Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 4

Відчинивши двері, Микита очікував, коли я увійду всередину. Серце гучно билося в грудях. Моя мати розповідала мені, що відбувається за дверима спальні чоловіка і дружини, а точніше, як я повинна себе вести.

«İtaatkâr bir eş yatak odasında da itaatkâr olmalıdır (перекл. з тур. Покірна дружина має бути покірною і в спальні)», — голос матері лунав у моїй свідомості, наче вона сама шепотіла мені на вухо.

— Мелісса? — пролунав стурбований голос Микити. — Якщо тобі не зручно, я можу попросити підготувати гостьову кімнату. Я повинен був відразу так і зробити…
Це було б ідеально. Але що подумають його рідні? Він ризикує своїм життям, своїми стосунками з батьком, а я відмовляюся бути в одній кімнаті з ним. Ця думка протверезила мене. Я не в тій ситуації, аби просити його про таке.

Я похитала головою і рішуче ввійшла у кімнату. Ну що, поріг я переступила, а далі все повинно бути легше. Адже так?

Кроки Микити лунали позаду мене, і він пройшов повз. Я стежила, як він відкрив пляшку газованої води, що стояла на тумбі, і випив її кількома ковтками. Потім, узявши ще одну пляшку, він підійшов до мене і протягнув її. Я прийняла її.

Опустившись на крісло, він хитнув на сусідній диван.

— Не стій так посеред кімнати. Це ще більше нервує...

Нервує? Мої очі розширилися, і я вмить присіла. Це тільки перший день, а я вже починаю його нервувати. Навіть тут я не можу...

— Що ти там надумуєш? — я помітила, як Микита спирається ліктем на підлокітник дивана поруч зі мною.

Міцно ухопивши пляшку, я не відводила від неї очей.

— Я не хотіла вас нервувати... — я замовкла, коли Микита гучно застогнав.

— Ти так сприйняла? Я не це мав на увазі. Повір, ти мене зовсім не нервуєш, — заспокійливо сказав він, відкинувшись на спину. — А навіть якщо і нервуєш, то мені потрібно боятися, а не тобі.

Я здивовано дивилася на нього. Йому?

Він поглянув на мене й усміхнувся.

— Ти така маленька ще...

— Мені вже вісімнадцять, — нахмурившись, відповіла я.

— Ну звичайно, тобі вже вісімнадцять, — підтвердив він і здохнув. — Я мав на увазі, що ти ще зелена.

Що він має на увазі?

Він несподівано почав сміятися, і я здивовано втупилася на нього.

— Це такий вираз. Ти не знаєш?

Я ніяк не відреагувала і продовжувала на нього дивитися.

— Це означає, що ти ще не досвідчена в житті, — пояснив він, зрозумівши моє мовчання по свому.

У цьому є сенс, але від цього стало чомусь неприємно. Він вважає мене маленькою і недосвідченою? Він жалкує, що одружився зі мною?

— Так все зрозуміло, — промовив він, піднімавшись. — Ми обидва втомилися. Якщо хочеш, можеш першою прийняти душ, і будемо спати…

Я округлила очі. Він кашлянув і потер потилицю.

— Ну, маю на увазі, спати. Сон. Розумієш?

— Я не дурна.

— Я не казав, що ти дурна. Просто ти так дивишся, ніби я тобі вже...

Я швидко піднялася.

— Я піду перша в душ, якщо ви не проти.

Він кивнув і махнув рукою в бік дверей. Я прошмигнула в ванну кімнату і зачинила двері за собою. Прислонившись до дверей, я випустила подих. Моє серце виразно колотилося в грудях. За дверима було тихо, і мені здалося, що Микита вийшов, але я не чула характерного звуку. Я наказала своєму розуму відключитися і відійшла від дверей.

Я втупилася в дзеркало, і пальці доторкнулися до холодного умивальника. Мій макіяж трохи розмазався, і зараз я виглядала ще гірше. Я розмірковувала, що можливо залишу макіяж, поки не знайду тональний крем, але виходити з таким виглядом виглядало ще дивніше, ніж показатися без макіяжу.

Мені знадобилося приблизно п'ять хвилин, щоб розчесати волосся і ще більше, щоб вилізти з сукні. Але коли я це зробила, у дзеркалі виднілася вже не красуня в пишній дорогій сукні, а жалюгідне дівчисько.

Тонка талія, худі ноги та руки, виперающі ребра і ключиці. Шкіра була покрита синцями, рідкими шрамами й рубцями. Але найбільш іронічним було те, що на цьому всьому був розкішний комплект білизни, мало що приховуючи. Жалюгідна.

Але і він лишився на підлозі. Не ставши налаштовувати температуру води, на мене хлинули холодні струмені води. Я мовчки вдихнула повітря через рот і закрила очі. Холодна вода виганяла пригнічені думки та змушувала думати про холод, а не про біль. В різних сенсах.

Я залишалася нерухомою, доки мої зуби не почали стукатися. Взявши мочалку, я налила на неї гель для душу і почала терти своє тіло. Коли я доторкнулася до ребра, я зашипіла. Перелому не було, але біль був нестерпний, хоча зараз вже краще. Краще, ніж бувало.

Закінчивши, я вийшла і стала перед дзеркалом, щоб витерти залишки макіяжу. На моїй щоці був синець. Він не такий, як на інших частинах тіла, але все ж помітний. Круги під очима я могла пояснити поганим сном, худобу – дієтою, гематоми та шрами на інших частинах тіла — прикрити одягом, але синці на обличчі я не могла приховати без тонального крему, якого зараз у мене не було.

Це сталося сьогодні вранці, коли батько зайшов до мене. Я в останній раз спробувала з ним поговорити, клялася, що від мене не буде проблем, що й спровокувало його гнів. Він рідко так сильно бив мене в обличчя, але це час від часу ставалося. Через це я навчилася фарбуватися раніше своїх однолітків.

Цього ранку він не мав мене бити, але я спровокувала його. Коли мати зайшла після батька, синяк вже був видно. Вона нахмурилася, і її слова були:

— Sana itaat etmeyi öğretmemek benim hatam. Biraz makyaj yap. Babanı kötü göstermek istemezsin, değil mi? (перекл. з тур. Це я винна, що не навчила тебе слухатися. Прикрий це макіяжем. Ти ж не хочеш виставляти батька в поганому світлі?)

Я не хотіла. Тому і приховала. І навіть якби інші бачили, вони б скоріше подумали: "Що вона зробила, щоб заслужити таке?"

Одягнувшись у халат, що майже повністю приховував моє тіло, я взяла свій одяг і вийшла з ванної кімнати. Я побачила, як Микита, відкинувшись на ліжко, дивився на стелю. Помітивши мене, він випростався і ткнув пальцем на грудку речей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍