Регіна Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

шлях був вибоїстим. Моя перша робота ледве дозволяла мені оплачувати квартиру. А люди повсякчас товкмачили, що газетний бізнес «помирає». Вони говорили це в 1980-х, коли газети масово закривалися. Вони говорять про це зараз, коли паперові джерела інформації витісняються цифровими. Ніхто не знає напевне, що чекає на нас попереду.

Люди, які мене застерігали, були старшими й мудрішими, і вони змушували мене боятися кар’єрного шляху, який я обрала. Вони зналися на економіці, на попиті й пропозиції, труднощах ринку праці та глобальній економічній ситуації.

Ну то й що?

Я мала займатися тим, до чого в мене лежала душа, а звідки вони могли знати, що мені до душі? Цього не знає ніхто, крім нас. Ніхто не знає, наскільки голосно співає твоє серце, наскільки воно прагне та болить, бо хоче займатися тим, що йому до вподоби.

І таких, як я, у світі чимало. Не всі вони прагнуть стати письменниками, дехто мріє про роботу художника, архітектора, теслі, стоматолога або навіть працівника похоронного бюро. І хтось уже починає відмовляти їх (або вже відмовив) від того, щоб займатися тим, чого прагне їхня душа.

Я знала чоловіка, який мріяв стати директором похоронного бюро, однак тривалий час мусив займатися родинним бакалійним бізнесом. Минули десятиліття, доки він став вільним і почав займатися тим, чого прагнув. Я працювала з директором похоронного бюро, який хотів стати джазовим музикантом, але все життя мусив керувати похоронним бізнесом родини, відчуваючи до нього неабияку відразу. Йому так і не вдалося «вирватися на свободу».

Мама Діани розповіла, що колись мріяла стати художницею, а натомість їй довелося вивчати хімію, яку вона просто ненавиділа. І в результаті, досягнувши середнього віку, ця жінка знову почала вчитись і працювати креслярем. Вона обожнювала свою роботу!

Не треба слухати критиків — кого-кого, а їх у цьому світі не бракує. Я навіть маю здогад, що критики — це люди, які відмовилися йти за своєю мрією, а тому відчувають біль щоразу, коли помічають, як хтось береться до роботи за покликанням.

Яким би не було твоє бажання, у світі знайдеться місце для нього. Комусь у цьому світі потрібен твій талант. Знайдеться місце і для твого голосу — повір, є той, хто прагне його почути. Тож урешті-решт я просто сказала собі: «Письменництво подібне до музики». Хіба буває «забагато пісень»? Завжди знайдеться той, хто ненавидить кантрі, але обожнює реп і навпаки. Той, кого вражають твори Шекспіра, може не сприймати Джона Ґрішема. Читачі, яким не подобається мій «голос», можуть обожнювати твій.

Тобі повсякчас казатимуть, що у світі забагато письменників, та більшість із цих «порадників» просто намагаються приглушити власні слова, відмовляються від написання власних романів, запиваючи все це порцією спиртного в барі, бо надто бояться зазнати поразки. Вони хапаються за свої сумніви, тоді як мали б ловити свою мрію за хвіст.

Щоб займатися тим, чого ти насправді прагнеш, треба змусити всіх цих критиків замовкнути. І почати з найголовнішого серед них — із самого себе.

Урок 12

Іноді робота мрії — це те, чим ти займаєшся зараз

Того дня, коли мене взяли на роботу в «Beacon Journal», я проплакала всю дорогу додому. Година нестримних сліз. Відра сліз.

Запитаєш, чому? Я щойно погодилася на роботу бізнес-репортера. І ненавиділа бізнес-новини. А що, як це жахлива помилка? Після шести місяців написання статей на тему продажів і прибутків мені стало нудно, і я не могла знайти собі місця. Місцевий журнал запропонував мені роботу — писати статті. А один мудрий працівник нашої редакції порадив мені залишитися, попрацювати «на резюме», заробити пенсію та отримати життєвий досвід.

— Ти працюєш тут лише кілька місяців, — сказав він. — Дай цій роботі ще один шанс, і ніколи про це не пошкодуєш.

Він мав рацію. Якими були «нудні» завдання, що мені їх давали? То був своєрідний «коктейль» із тем, які більше ніхто не хотів висвітлювати: фермерство, медичне страхування, аеростат. Ось як це було нудно:

Отож, я лечу на аеростаті «Goodyear»…

Що?!

Ага!

Я запропонувала написати статтю про аеростат і надрукувати її разом із фотографіями. Тож ми з фотографом вирушили з Акрона до Саут-Бента, штат Індіана. Я мала піднятися в повітря на аеростаті, з якого вели зйомку футбольного матчу на стадіоні «Нотр-Дам». Цілісінькими днями я робила інтерв’ю з представниками канатної команди — хлопцями, які залишалися на землі, і вони були просто чудові. Вони не отримували слави пілотів, однак вітали всіх гостей свята і робили все, щоб ті почувалися комфортно, коли стояли в черзі, щоб побачити аеростат.

Політ на аеростаті незрівнянний. Він узагалі не схожий на політ — швидше нагадує катання на човні. Ти рухаєшся в небі то вгору, то вниз — це весело, але дуже гамірно. Команда з телебачення відчинила двері, щоб просунути туди велику камеру та знімати гру. Було так шумно, що нам довелося вдягти навушники. Ми летіли над стадіоном «Нотр-Дам» і махали «Ісусу, який оголошує тачдаун»[6], «Золотому куполу», дивилися матч між «Fighting Irish» і «Michigan State». На півдорозі пілот повернувся до мене й сказав:

— А тепер керуватимеш ти.

Я? Я керуватиму «Духом Акрона»?

Ого.

Хіба можна було від такого відмовитися? Я все ще намагалася себе вщипнути, бо не вірила, що саме мені випала нагода політати на аеростаті «Goodyear». Це доступне не всім — хіба що «великим босам», найкращим клієнтам цієї компанії, яка займається виробництвом шин.

Керувати дирижаблем? ОГО!

Пілот сказав, що все дуже просто, і показав мені два вимірювальні пристрої. Альтиметр із цифрами та кругла шкала, розділена навпіл по центру. Верхня частина була блакитного кольору.

— Це — для неба. Його треба тримати в небі, — пояснив він. Він попередив мене про те, що не можна допускати ситуації, коли стрілка висотоміра різко поповзе вгору, інакше аеростат полетить надто високо, його обшивка нагріється й розшириться. Треба було стежити за тим, щоб він перебував у блакитній зоні. І не дозволяти йому прямувати на південь — у бік землі.

Без проблем. Невже це так складно?

Усе було просто чудово, доки пілот не залишив мене саму, щоб піти до туалету. Еге ж, як з’ясувалося, в аеростаті є туалет. Чи щось на кшталт нього. Насправді стандартного туалету там немає, а є спеціальна труба, через яку «рідкі відходи» потрапляють до атмосфери й «розсіюються» там. Принаймні саме це мені розповів пілот. (Порада: краще не стійте просто під аеростатом «Goodyear».)

Він пішов уздовж