Регіна Бретт - Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя

гондоли до віддаленої частини аеростата, а я залишилася наодинці з пультом керування. У матчі якраз почалася перерва. Я спостерігала виступ музичного гурту, аж раптом стрілка альтиметра стрибнула вгору. Я спрямувала аеростат униз — зовсім трошки. Стрілка піднялася ще вище, і я знову спрямувала його вниз. Варто зауважити, що передня частина аеростата — це суцільне вікно, тож тепер я дивилася просто на землю, упершись ногами в підлогу, щоб не впасти. Чорт! Аеростат вийшов із «блакитної зони».

Мабуть, для тих, хто стояв на землі, це скидалося на кадр із фільму-катастрофи: величезний аеростат от-от гепнеться на 50-ярдове поле. Пілотові довелося хапатися за спинки крісел, аж поки він дістався до пульта керування. Він вирівняв аеростат і сказав мені: «Цією штукою важко керувати навіть якщо не стоїш на голові». І пообіцяв, що відтепер я ніколи, ніколи в житті не керуватиму аеростатом.

Оце так досвід — і його я отримала на роботі, котра, як я тоді вважала, мені страшенно не подобалася.

Ця робота подарувала мені безліч можливостей за межами світу бізнес-новин, коли я вирішила підняти свою планку. Я зголосилася летіти до Сальвадору, щоб написати про закінчення війни та побачити її очима маленького хлопчика, який втратив ногу та отримав протез в Огайо. Я літала до Північної Ірландії, щоб написати про тамтешні «проблеми» з точки зору дітей, які прибули до Америки на літо, тікаючи від них.

Секрет кожної роботи полягає в тому, щоб не кидати її, коли тобі стає нудно, ти втрачаєш спокій і починаєш дратуватися, — а в тому, щоб зробити її кращою. Іноді нам просто потрібно залишитися, щоб зрештою назвати це місце «землею обітованою». Одна моя подруга міняла роботу кожні півроку. І в результаті все закінчувалося тим, що вона починала ненавидіти кожне робоче місце. Вона розв’язувала цю проблему «географічно». Тільки не брала до уваги того факту, що завжди брала з собою… саму себе. Усі ми знаємо таких людей. Їхній рецепт розв’язання кожної проблеми — рухатися далі. Вони переконані, що рух вирішить проблеми: непорозуміння в шлюбі, залежність від алкоголю, негаразди на роботі, фінансові труднощі, брак ентузіазму й натхнення, нудьгу. Та найкраще рішення — змінити себе, а не роботу. Коли ти зміниш себе, робота зміниться автоматично.

Для декого рух і справді може бути єдиним правильним рішенням. Утім, є один старий жарт про чоловіка, який щойно переїхав до іншого міста. Він питає в місцевого жителя: «Які люди живуть у цьому місті?» А той у свою чергу запитує: «А якими були люди в останньому місті, де ти жив?» «Злими й неприємними». Тоді місцевий житель каже: «У такому випадку ти знайдеш тут таких самих». Наступного дня до бару заходить іще один чоловік і питає: «Які люди живуть у цьому місті?» Старожил до нього: «А якими вони були в попередньому місті?» «Доброзичливими і щедрими». «Тоді тут ти знайдеш саме таких», — зауважує місцевий.

Подібне притягує подібне. Або, як казав містер Брейді, батько славнозвісної родини Брейді: «Куди підеш, там і опинишся».

У давнину просту ідею життя на одному місці ченці перетворили на священну обітницю. Святий Бенедикт запропонував гарний варіант: ченці зобов’язувалися лишатися в одній спільноті, а не блукати світом у пошуках ідеального місця для служіння Господу (наче таке місце існує!). Ченцеві-трапісту Томасу Мертону було набагато складніше дотримуватися цього правила, ніж обітниці бідності. Він повсякчас боровся з бажанням піти з монастиря, щоб знайти самотність і ще глибше пізнати Бога. А в результаті все життя прожив у монастирі в Кентуккі, де писав книжки про святість довколишнього повсякдення.

Тобі зовсім не обов’язково бути ченцем, щоб усвідомити, що пошуки щастя тривають у нашому внутрішньому ландшафті, а не тоді, коли ти щороку пакуєш речі до автівки, щоб кудись переїхати. Особисто я ніколи не жила за межами Огайо. Прагнення щось змінити я зазвичай утілювала в «зміні декорацій» мого робочого місця. Я працювала журналісткою майже тридцять років. І пережила різні етапи — у тому числі такі, коли хотілося поїхати геть заради грошей, престижу, задоволення.

Можливо, проблема в тому, що коли ми досягаємо середнього віку, наш внутрішній голос починає кричати: «Годі!» Або ж у майже непомітних щоденних нагадуваннях, що змушують мене залишитися, — наприклад, листівці з зображенням червоних черевичків, що її мені подарував чоловік. Ці черевички Дороті нагадують: «Немає кращого місця, ніж твій дім», — і, можливо, мені не варто шукати щастя за межами власного подвір’я.

Я чула бурмотіння репортерів — я й сама була такою — про те, що якби ми були справжніми письменниками, то вже давно жили б у Нью-Йорку, а наші твори публікувалися б у «New York Times». Та якось фотограф Робін Вітек, із якою я працювала, показала мені, що нам не потрібно бути в якомусь іншому місці, щоб себе реалізувати.

Її підхід до життя й фотографування полягав у тому, щоб обрати зручне місце, зачекати й просто спостерігати за тим, що відбувається довкола. Коли вона фотографувала баскетбольний матч, то не полювала на вдалі кадри, бігаючи полем туди-сюди. Робін обирала місце й фіксувала на камеру кожний момент, який потрапляв у поле зору.

Коли обереш своє місце, роботу або місто, ландшафт довкола тебе ніколи не припинятиме тебе дивувати. Байдуже, де ти вирішиш пустити коріння чи відростити гілки — для тебе ця земля вже обітована.

Урок 13

Здебільшого ти сам заважаєш собі йти вперед

Колись я наклеїла на свій монітор жовтий аркушик із написом: «Думай, як чоловік».

Складається враження, що чоловіки вміють вирахувати, як швидше піднятися кар’єрними сходами, на вершечку заробляють набагато більше і ніколи не скаржаться на «скляну стелю» чи «липку підлогу», що буцімто заважає досягти успіху. Я викинула цей аркушик після того, як отримала нагороду від YWCA[7] в категорії «Жіночі досягнення». Гаслом того заходу були слова: «Кар’єрними щаблями можна підніматися на підборах». Не знаю, як ви, але я й по рівному ходити на підборах не здатна, не те що видряпуватися вгору кар’єрними щаблями.

І жінки, і чоловіки дали мені безліч порад щодо того, як досягти успіху. Як підніматися цими сходами вгору? Для початку потрібно не ставати на заваді самому собі. Дехто з нас — і тут можна було б вписати моє власне ім’я — хапається за будь-які відмовки, щоб уникнути необхідності рухатися вгору, вниз чи в обхід усіх тих перешкод, що їх підкидає нам саме життя. Ми звинувачуємо у своїх невдачах кого завгодно: керівника,