Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Які речі? – здивувалась я. – А, костюм Снігуроньки? Ні, я ж говорила…

- Костюм Снігуроньки ми купимо, - покачав головою шеф. – Нормальні речі… А! – його губи розтягнулись в підступній посмішці. – Я ж не попередив, що ми їдемо на кілька днів!

Що?!

- На які такі кілька днів? Нащо? – охнула я. – Куди?!

Данило сперся спиною на стінку ліфту і зміряв мене таким уважним поглядом, що захотілось провалитись прямо-таки в шахту ліфта. Ось якби я на нього звалилась при цьому падінні і шию йому поломала!..

Шкода. Ліфт шкода, себе шкода. Шефа, в принципі, теж шкода. Можливо, він правда цинічна скотина, що вирішила отримати собі на кілька днів "Снігуроньку" за просто так, бо ж наївна дурна Криса погодилась, не хоче втратити роботу… Але ж від Васнецова він мене врятував, а то мало там чим би справа закінчилась.

Але, якщо що, про курси самооборони я серйозно. Як буде треба, то й шефа можу! Сподіваюсь, не треба буде. А то точно роботу зможу хіба що в рідній глибинці знайти, і та буде полягати в митті під'їздів та підмітанні вулиць. І це якщо пощастить!

Хтозна, який в Котовського вплив. Кажуть, він багатій, хоча мені абсолютно все одно, який в нього обсяг гаманця та банківського рахунку. Не чіпав би, та й чудово!

- Моя сестра – мати племінників, - наче для дурної уточнює, ну чесне слово! – живе в іншому місті.

- О, - видихнула я. – Далеко?

- Дві години спроб вибратись зі столичних заторів, а потім по трасі – ну, години три, - протягнув Данило. – І я пообіцяв провести з рідними деякий час.

- О, - повторила я, наче заведена. – Рідні – то святе.

- На жаль, відвести тебе назад я не зможу, - продовжив він.

- Я сама можу поїхати, - спробувала я порадувати шефа. Не вийшло.

- Так, але Снігурочка-то треба на Новий рік. А виїжджаємо ми вже сьогодні.

- Під'їхати до потрібної дати? – з надією поцікавилась я.

- Ну, Оля. Я не настільки тобі довіряю, - посміхнувся шеф. – Жартую. Не думаю, що то гарна ідея для самотньої дівчини – бродити по чужим містам. Поїдемо сьогодні.

- А повернусь я сама? – все ще сподіваючись на гарний кінець, поцікавилась я.

- Нащо? Восьмого числа й повернемось.

Якого?!

- Десять днів? – видихнула я. – Я не можу! На роботу…

- В тебе відпустка, - повідомив Данило.

- Ні, - довелось замотати головою.

Ліфт зупинився, ми вийшли в хол, і я завертіла головою, згадавши про свій пуховик, який, здається, лишила на роботі. Ні, на вулиці холодна зима, носити мені більше нічого. Позичати нарядне пальто я більше не буду, та й хто мені його дасть?

Але шеф, геть забувши про те, що йому не треба Снігуронька з кашлем та нежиттю, рушив до внутрішнього офісного паркінгу. Так, він взагалі без куртки ходить, нащо, щоб в авто сісти? А там тепло…

- Чекай… те! – викрикнула я, розуміючи, що не встигаю за Котовським. – Але в мене нема відпустки! Я використала свої дні в вересні! І я не писала заяву…

- Все нормально, - Данило зволив змилуватись наді мною, все-таки зупинився і подарував мені сяючу посмішку. – Ніяка заява не треба. Я сам все оформив.

Те, що він говорив про це у доконаному часі, не радувало. Я б більше сказала, лякало! Як це розуміти? Він вже сам все вирішив?

Проте, що за дурні питання? Звісно, сам все вирішив! Можна подумати, когось цікавить моя думка! Може, і цікавить, звісно, але шеф точно не входить в це привілейоване коло.

- Це за свій рахунок? – поцікавилась я. – Відпустка?

- Ну, Оля, - шеф посміхнувся, обійняв мене за плечі і підштовхнув до автівки. – Ні, за рахунок фірми. Компенсація за Васнецова.

Ну, добре. За Васнецова я згодна прийняти і компенсацію.

- Але, може, я все-таки приїду ближче до потрібної дати? – попросила я. – Ну не можу ж я провести десять днів у геть чужих мені людей!

Посмішка шефа, задоволена і дуже нахабна, змусила мене стиснути руки в кулаки. Як же дратує! До того ж, я навіть не помітила, коли мене встигли всадовити в авто. А я ж хотіла за пуховиком сходити.

- Білети на потяг дорогі, не хочу зайвих трат, - знизав плечима Котовський.

Він вже встиг сісти за руль і заводив авто.

- Почекай! – я геть забула про свої спроби звертатись до нього на "ви". – Я куртку лишила… - я смикнула двері, але автомобіль був заблокований зсередини.

- Система безпеки, - підступно повідомив Данило. Приставати не став, від руля не відволікався.

- Але… Мені треба якісь речі, - геть безпомічно видихнула я. – І моя куртка! Я ж не можу ходити в одному костюмі десять днів! І, - я ледь помітно почервоніла, - грошей купувати собі одяг в новому місті в мене нема. Може, хоч додому до мене заїдемо? І я за курткою повернусь…

Ну, я точно схоплю свій пуховик і кинусь геть від свого ненормального начальника, який хоче від мене бог зна чого! До речі, цікаво, скільки коштує його авто? Водити я вміла, права були, а батько привив любов до "залізних коней" і навчив в них розбиратись. Але цей броненосець, на якому шеф розсікав по місту, викликав дивні відчуття, деяку суміш відрази і захвату. Як на такому їздити? Ну танк же!