Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Я так розумію, попередніх мір було мало. Треба кардинальні, - з погрозою протягнув він.

Васнецов аж гикнув, судячи з усього, не розуміючи, як по відношенню до нього взагалі можна приймати якісь міри, а потім потягнувся до мене, але був вчасно стриманий шефом. Котовський в черговий раз смиконув його за комір, стряхнув, повертаючи в наш світ з небес, де літав ейчар – можливо, вже колишній.

- Це все Криса! – ткнув в мене пальцем Дмитро. – Вона винна! Огидна ябеда! Така маму рідну закладе! І це вона ще нафарбована! А яка без гриму? Та страшна, як ядерна війна! Та ясно, чого біситься, коли бабі нема з ким…

Реченні на третьому Данило втомився від монологу, тому потягнув Васнецова до виходу. Той і не пручався, тільки продовжив гучно говорити, яка я погана, та придумувати нові образи.

Я роздратовано провела долонею по щоці, намагаючись позбавитись від відчуття огиди. Це ж треба, зовнішність його моя не влаштовує! Та я, може, спеціально цією непідходящою помадою та ненависною пудрою користуюсь, щоб люди очі не зривали! Тому що не хочу просуватись по кар'єрній драбині завдяки зовнішності. І взагалі, чия б корова мукала. Красунчик знайшовся!

- Васнецов, - прогриміло вже з іншого коридору, тому що Котовський таки вивів ейчара геть. – Піди-ка провітрись. І можеш більше не вертатись, ми якось проживемо без твоїх двох тижнів. Генадій Іванович! Проведіть-но це і заберіть в нього пропуск.

- Там мої речі! – волав на всю фірму Васнецов.

Хтось ласкаво порадив йому підібрати свої речі потім на смітнику, коли злий шеф їх туди винесе. Я не розібрала, хто саме, але втиснулась в стіну, почувши гуркіт дверей – Котовський повернувся на місце нашої зустрічі, що ледь не зірвалась, і тепер дивився на мене якимось дивним поглядом, що викликав немало припущень.

- Він сам прийшов! – пискнула я, відчуваючи себе останньою ідіоткою. Або героїнею "Діамантової руки", яка клялась, що нещасний Семен Семенович сам прийшов, сам пив, сам себе усипив, ще й чіплявся крізь сон!

Залишилось додати лише "не винувата я", ну правда!

Данило Сергійович окинув мене ще одним підозрілим поглядом, а потім… раптом посміхнувся і зробив ще один крок назустріч.

- Ну звісно, сам, - кивнув він. – Я дуже сумніваюсь, що такій стрункій дівчині стало б сил витягти того дурня в коридор, не дивлячись про щось інше! Крім того, ви настільки сильно шкодуєте нервову систему чоловічої половини нашого офісу, що геть лишились в цьому костюмі, а не обрали відвертіший одяг.

Він що, знущається?

- На роботі я звикла виглядати максимально стримано, - тихо відповіла я. – Як бачите, навіть це не надто гарно діє проти таких як Васнецов. Чи ви хочете, щоб…

- Я думаю, ми його тут більше не побачимо, - посміхнувся шеф. – Я сподіваюсь, ви в порядку?

Я напружено кивнула. Звісно, нічого такого Васнецов зробити не встиг, хіба що образив, але нічого, я звикла, забуду скоро. Таких дурнів слухати – можна взагалі все життя ходити нещасною та засмученою. Хоча, можливо, переглянути свої звички у виборі одягу все-таки доведеться, не хочеться бути жертвою вічних знущань від таких, як цей… Цей мерзотник, щоб не сказати гірше.

- Зі мною все добре, - витиснула я з себе, вирішивши, що стверджувального кивка шефові може не вистачити.

- Чудово, - Данило протягнув мені руку, і я неохоче прийняла його пропозицію. Йти, тримаючись за лікоть начальства, було не те щоб неприємно, але трохи небезпечно в контексті місцевих заздрісників. Залишається сподіватись, що мене не проклянуть і не пообіцяють вижити з роботи за спробу зблизитись з Котовським.

Тим паче, я в цих спробах ніяк не замішана!

- Я радий, що встиг вчасно, - поділився тим часом шеф, не помітивши, що я злодійкувато озирнулась.

Але співробітників на робочих місцях майже не було, всі поспішили якнайшвидше поїхати додому. Шеф розщедрився, дозволивши не відпрацьовувати один з вихідних, тому в суботу всі вже могли сидіти по домівкам, а не вставати рано і йти в офіс, так що сьогодні, очевидно, втекли одразу, як тільки змогли.

І добре. Менше людей буде дивитись, як я з Котовським під ручку дефілюю. Хоча, сьогодні я йому навіть рада.

- А чому Криса? – ні з того ні з сього спитав Данило.

- Ну… Я ж Крисіна, - знизала плечима я, згадавши, що шеф навіть прізвище моє забув, коли вперше кликав до себе. – Через прізвище. Мене так в дитинстві прозивали. І Васнецов ось теж… Ну вас же Котом називали, певне?

- Називали, - згодився Котовський, задоволено посміхаючись. – Але на крису, - ми зайшли в лфіт, - ти зовсім не схожа, Снігурко.

Я здригнулась. Ліфт, замкнений простір, від якого я не в захваті. Данило, знову ж таки… І Снугуркою чомусь назвав.

- А як же "ви" та "Ольго"? – поцікавилась я.

- Лишилось на робочому місці. Мене, до речі, влаштує, якщо ти звертатимешся до мене на ти і називатимеш просто по імені. Можеш навіть якось скоротити.

Ага. Привіт, Данечко, підпишеш мені заяву про звільнення?

- Добре, - погодилась я вголос, не зважившись сперечатися.

- А речі ти з собою не взяла? – поцікавився Данило.