Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

Але розпочата розмова з Вірою муляла Антону як колючка під шкірою. Він не звик перериватись на середині. Хто зна як вона б собі витлумачила цю павзу. Ці жінки – ніколи не можеш бути впевненим, що вони розуміють тебе правильно. Принаймні, з Олесею він не раз і не два потрапляв недолугі ситуації. Тому найперше і найвірніше в мить стресу Волкову здалось продовжити розмову в автомобілі.

Зараз, стискаючи кермо, і думаючи про суд, він усвідомив, що те рішення могло бути і не таким вірним. В ту хвилину коли він командував Вірі йти за ним, Волков керувався не розрахунком і розумом,  а емоціями і інтуїцією. А з іншого боку, інтуїція його ще ні коли не підводила. 

Тому, він нарешті відповів Вірі якомога спокійніше:

- Ми їдемо обідати. Ми не договорила з тобою, тому я вирішив, що продовжити розмову за ланчем буде цілком доречно, і без шкоди для робочого процесу. Але спочатку я маю заїхати в одне місце.

Машина влилась в потік інших. Антон відкинув мобільник на панель приладів, після того, як виклик адвоката Долі не дав жодного результату – та просто не піднімала слухавку.

Тому Волков вирішив не гаяти час, не затягувати паузу,  і поговорити з секретаркою, яка нервово ковзала на сидінні, відчуваючи себе не в своїй тарілці. І нервувала вона так мило, що Антон би задивився б на неї, якби так не переживав за судове засідання.

- Я хотів перепросити за вчорашнє, - лекцію про корпоративну етику і недопустимість позаштатних стосунків на робочому місці Волков вирішив залишити на останок. Говорити, дивлячись на дорогу, а не Вірі в очі виявилось легше. Тому Антон продовжив: - Я скористався тим, що Ви були не тверезі вчора. Тому ще  раз перепрошую за свою нестриманість.

- Все в порядку, - завірила його Віра. – Я вам вибачаю.

- Такого більше не повториться, - пообіцяв їй Антон.

«А жаль», - подумала Віра, але не промовила того в слух. І взагалі, її дивувало і зачіпало, як він може бути таким холодним і вимороженим, дивиться кудись на дорогу, і промовляє механічні слова. Виправданням Антону Павловичу могла бути тільки нова проблема, яка звалилась на його плечі кілька хвилин перед цим.

А між тим, при денному світлі генеральний директор був не менш привабливим, ніж ввечері. На нього хотілось дивитись. Любуваттись чеканним профілем, неслухняним сріблястим чубчиком, що падав на високий лоб, губами, про які тепер Віра не зможе не мріяти. Антон Павлович ледь повернувся до дівчини, кинув на неї короткий погляд.

- Я вам вірю, - запевнила його дівчина.

- І пробачте, якщо був різкий з вами ранком, - продовжив Антон Павлович.

- Нічого страшного не сталось, - Віра байдуже потисла плечима. Але Волков того не помітив, зосереджений на керуванні автівкою.

- Але Ви образились, - автомобіль звернув на якусь паркову. Кафе і ресторанів на обрії не виднілось.  – А нам працювати в парі ще тиждень мінімум.

«Ну треба ж, зрозумів», - хмикнула про себе Віра. Але відповісти нічого не встигла, тому що Волков відкрив дверцята автомобіля, і став відстібати пасок безпеки.

У нього знову озвався телефон. Тож Віра не знала, залишатись їй в авто, чи йти з шефом. А він вже щось слухав на тому кінці мережі, зробивши Вірі знак мовчати. Вона не знала, щоб їй зараз хотілось більше – притиснутись до його грудей, і вдихнути його запах, чи вилаяти грубіяна і піти геть. Але натомість вона вийшла з машини і почимчикувала слідком за шефом через стоянку до двоповерхової будівлі, на фасаді якої маячіла табличка «Автозаводський районний суд».

Точно, вчора ж казали про те, що Волков з кимось судиться. То вся справа в неприємностях з контрагентом? Віру розібрала цікавість.

Антон впевнено штовхнув двері, все так само слухаючи співбесідника в телефоні,  показав охоронцю на вході водійське посвідчення.

- Вам назначено? – запитав охоронець, відмічаючи щось в журналі.

- Так, справа у судді Чорної, - відповів Волков. Віра і собі тикнула чоловікові у формі паспорт. І протиснулась слідком за шефом через турнікет.

- Вася, мені зараз ніколи говорити, - нарешті озвався до слухавки Антон. І без стуку зайшов в кабінет з табличкою з прізвищем судді. Видно було, що він тут не вперше. Волков кинув телефон до кишені, і привітався з помічницею судді. – Добридень.  Не підкажете в якому залі засідання по справі Волкових?

Він ледь стримував хвилювання, вдаючи що все йде так як заплановано.

- Нажаль, засідання вже скінчилось, - мило посміхнулась йому чорнява дівчина, не старша Віри.

- Як так? Я ж просив зачекати!

- У нас знаєте яка черга на зали? – потисла плечима дівчина. - Ми чекали скільки могли. Зараз вручу вам повістку, чекайте. Справу відклали.

Відклали. Антон відчув полегшення. Ну хоч нічого не відворотного не сталось.

- Але  як так вийшло, що її ледь не розглянули без мене? – вимогливо запитав Антон. Ситуація не вкладалась у нього  в голові.

- У вас же є адвокат? – дівчина дістала  з лотка принтера папірець. – Питайте у нього. Розпишіться ось тут.

- А я можу подивитись на ту заяву, де я прошу розглядати справу без мене? – ставлячи підпис на папірці запитав Антон. – Я нічого такого не подавав.

Віра тихо охнула у нього за спиною і миттю втрутилась з підказкою:

- Антон Павлович, вам треба ознайомитись з усією справою, може Ви ще щось «подавали» про що не знаєте.

Волков обпік її поглядом блакитних очей. Як вона тут опинилась він не помітив. Але робити дівчині зауваження було пізно, сам же взяв її з собою. Що правда, не сунути свого носа в чужі справи вона, здається, не вміє.

- А ви хто дівчино? – зовсім не так привітно як у Антона запитала у Віри помічник судді.