Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

- Вона зі мною, - відрізав Волков. І перепитав у брюнетки:  - А так може бути, що подавали ще щось від мого імені? Я можу подивитись?

- Пишіть заяву на ознайомлення, - зітхнула помічниця. – Але вже обід за півгодини, я не знаю, чи суддя надасть вам доступ до матеріалів негайно.

Чорнявка виразно подивилась на настінний годинник над дверима. І подарувала неприязне ний погляд Вірі.

- А зразки? – впевнено запитала Віра.

- На стенді в коридорі все є, - чорнявка вже начепила свою чергову усмішку. І не скажеш, що хвилину назад була чимось не вдоволеною. – Напишете, здасте в канцелярію заяву.

- А все ж може можна якось пришвидшити процес ознайомлення? – запитав у неї Антон. Внутрішній параноїк цілком був згодний з Вірою про можливі підстави. І підганяв Волкова з’ясовувати що і до чого. 

- Пишіть, - брюнетка подивилась Волкову в очі. Махнула гривою блискучого волосся. Антон вимушено посміхнувся дівчині у відповідь, але його посмішка мала потрібний ефект. Очі помічника судді спалахнули як галогенні фари.

Поруч незадоволено засопіла Віра. Від її погляду не приховались ці переглядини між генеральним директором і незнайомою їй помічницею судді. І від того Вірі стало неприємно. Наче побачила, щось не призначене для її погляду. Чи забруднилась десь. Чи хтось невиправдано образив. Навіть вдихнути стало важко. Ну чому воно так? Чому ще вчора чужий чоловік раптом став для неї так багато значити, що вона навіть його погляди на інших жінок сприймати спокійно не може? Віра загнала нігті собі в долоню, щоб не зробити чогось, за що пожалкує.

А помічниця судді підхопивши кілька чистих папірців вийшла з-за свого столу.

- Ходімте, Антон Павлович, я вам допоможу, - прощебетала вона до Волкова.

Вірі схотілось повиривати її чорні патли. Антон же тільки сухо подякував.

Чорнява помічниця судді вказала на потрібний зразок на стенді, і ввічливо зачекала допоки Волков напише заяву. Потім підхопила папірець, і зникла в кабінеті, велівши Антону і Вірі чекати.

Мимо них снували люди, чоловіки в костюмах, бабця в заношеній куртці,  суддя в мантії, потім чоловіки у формі провели небритого хлопця закутого в кайданки. Віра відступила від Волкова, звільняючи місце конвою,  і знову наблизилась на крок. Між ними було менше метру відстані. Від Віри пахнуло абрикосовим цвітом. Треба було б думати про справу, але натомість до голови лізли думки про те, що Віра явно приревнувала його до помічниці судді.

І це було приємно. Це тішило його самолюбство. Змушувало все його єство відзиватись на Віриний посил, і хотіти її прямо тут, в коридорі суду. Не думати про те, якби було чудово зараз скоротити дистанцію між ними з Вірою, і притиснути дівчину до себе, було неможливо. Торкнутись до її шкіри. Спостерігати як вона буде посміхатись у відповідь на його дотики. А шкіра у неї як вершки…і вона прикриває очі, і шепоче його ім’я…

- Антон Павлович, я все владнала, ходімо, - перервала хід його думок помічник судді Чорної. В руках у неї була об’ємна паперова тека.

- Дякую, - машинально відповів Волков, вкотре забороняючи собі думати про Віру. У них надто велика різниця у віці, щоб думати про стосунки. Та і не потрібні йому зараз інтрижки. Найгірше, що можна було б зробити відносно Віри, це повести себе як егоїстичний Жидкін.

Вони пройшли у пусту залу засідань. Віра озиралась. Батько часто розказував про суди, але самій їй бувати тут не доводилось. Кабінка для підсудних була забрана гратами і прозорим пластиком. Також тут було кілька рядів лавок, як в католицькій церкві, на піднесенні був довгий стіл, і три крісла з високими спинками. Над цим усім висіли пласкі чорні екрани телевізорів.  Посередині залу – трибуна з мікрофоном.

Антона Павловича усадили за один із столів, які були розвернуті до суддівського. І він заглибився у прочитання справи. Чорнявка переминалась з ноги на ногу поруч, але ніяк не виказувала незадоволення від того, що її обідня перерва зіпсована.

Чим більше сторінок гортав Волков, тим більше розумів, що нічого не тямить в цьому. Всі ці ухвали, протоколи, і судові виклики. Чи так має бути? Чи тут щось не так? Як розібратись? Ось документ з підписом адвоката Долі – «Відзив на позовну заяву», адвокат казала, що подасть його, але цікаво, що вона там написала? Вони обговорювали з адвокатом стратегію захисту, і вона обіцяла направити запит в органи опіки, відносно умов проживання Артемчика. В справі цього не було. Треба уточнити у Валентини Володимирівни.

Антон продивився відзив, і в цілому трішки заспокоївся. Написано було з його слів, все вірно, до купи додавалась багато всіляких статей з різних законів, і виглядало солідно.

Доля казала, що має бути ще засідання в органах опіки. Вони попередньо розбирають справу і надають суду свій висновок. Антон наполягав на його обов’язковій участі в цьому засіданні. І адвокат обіцяла тримати зв'язок з представником Служби у справах дітей, щоб не пропустити нічого важливого.

Тож коли перед Волковим опинився документ зна бланку органів опіки і назвою «Висновок, щодо доцільності позбавлення батьківських прав», йому здалось, що стілець прогинається під ним, і він падає в глибоку прірву. Зашуміло у вухах, і думки розбіглись як зграя тарганів, від світла. З документу було очевидним, що тиждень тому  засідання провели без нього.

- Ви можете зробити мені копію цього папірця? – підняв голову до помічника судді Волков.

- Ми не робимо копії, - похитала головою дівчина.

Віра, яка вловила в незвично низькому Антоновому голосі тривогу, оживилась, підвівши голову від свого смартфону, де вона листала сторінку в соцмережі. Дівчина навмисно не дивилась на Волкова, щоб не псувати собі настрій, і не бачити, як їсть його поглядом брюнетка. По виразу обличчя генерального директора було зрозуміло, що відбулось щось неприємне.