Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

Глава 5

Двері зачинились за Віриною спиною, залишаючи їх з Волковим наодинці. Він пройшов до свого столу, і повернувся до Віри, залишившись стояти. Обличчя у Антона Павловича було все так само суворим, але очі потепліли. Віра дивилась на нього уважно, злегка схиливши голову до плеча.

А Антон все ніяк не міг зібратись із словами, щоб розпочати розмову. Його очі блукали по тонкому дівочому тілу, і він не міг відірватись від цього процесу, ледь не впадаючи в транс. На Вірі сьогодні була світла блузка і плісирована темно-рожева спідниця довжиною нижче коліна. М’яка тканина обтікала її силует, окреслюючи стегна, з-під спідниці виглядали тонкі рівні гомілки.

Антон знову перевів погляд вище. На груди, приховані шифоном. Важкі кулі високо здіймали на вдиху. І Волков зрозумів, що перестати відчувати бажання до цієї дівчини він не зможе. Вона манила його, як сирена манить моряка. Як здобна цукрова булочка манить голодного. Дівчина слідкувала за Антоном невідривним поглядом, і він усвідомлював, що не знає як опиратись своїм бажанням. Він же пам’ятає як вона пахне. Солодко, п’янко. Як прогинається на зустріч його рукам. Та що з напасть таке з ним коїться?

Сам погукав її на розмову, а тепер навіть дихати в її присутності боїться, не те що заговорити. Вона була його живою фантазією, і не уявляти як він до неї торкається у Волкова не було сил. Можна було б підійти ближче, вдихнути аромат її шкіри, повільно розпустити бантик біля шиї, і обережно, один за одним, розстібати ґудзики на блузці, поки б затягнуті в мереживо бюстгальтера груди не опинились перед його очима. Так. Стоп!

Годі думати про неї так.

І ще цей зубоскал, Олег. І чому це раніше здавалось, що бухгалтер легкий у спілкуванні, і у нього чудове почуття гумору?

- Я вас дратую, так? – нарешті подала голос Віра, побачивши, що погляд у генерального директора знову потемнів.

Спитала, і прикусила нижню губу. Такий простий рух, а в животі у Волкова ніби зграя метеликів пурхнула. Його витримка розсипалась прахом в одну мить. Йому самому хотілось зім’яти ті губи поцілунком і знову відчути їх смак.

- Чому? – неслухняним голосом запитав Антон.

- Ви цілий ранок на мене сердитесь, - поділилась своїми спостереженнями Віра.

Антон Павлович зітхнув і склав руки на грудях. Від піджака він позбувся ще раніше, тому міцні біцепси окреслились, випинаючи з під рукавів. Вірі здалось, що з-під футболки виглядає частинка тату.

- Такий у мене стиль, - нарешті видавив він з себе. – Субординація. Інакше мене не будуть сприймати всерйоз. А від якості мого керування залежати долі найнятих мною працівників. Я не можу тебе якось виділяти, тільки через те, що між нами трапилось.

- А що трапилось? – Віра вирішила зробити вигляд, що нічого не було. Та і навіть якби не було цієї розмови, під час якої вона почувала себе не в свої тарілці, дівчині було б набагато краще. Навіщо Антону взагалі здумалось влаштовувати цей розбір польотів.

Волков відчув себе ураженим. Але швидко взяв себе в  руки, і надав собі байдужий вигляд:

- Так, я про це і хотів поговорити. Політика нашої фірми така.., - в цю мить задзижчав мобільник, і Волков перервався.

На дисплеї світився незнайомий номер.

- Антон Павлович Волков? – запитав приємний жіночий голос. – Це секретар судді Чорної. Ви не з’явились вдруге на засідання, і її честь хоче переконатись, що ви не заперечуєте проти розгулу справи без вашої участі.

-  Я заперечую, - видихнув в слухавку Волков. Він нічого не розумів.  Думки перескакували з одного на інше – як таке може бути, що справу розглядатимуть без нього. У нього стався шок. І паніка. Цього не могло бути. – Адвокат мала все владнати, це якась помилка.

- Ні. Ось перед нами заява про розгляд справи без вашої участі, - запевнила секретар. – Але оскільки справа йдеться про долю дитини, то суддя вирішила уточнити все особисто.

- Я не писав ніяких заяв! – Антон ледь не зірвався на крик. – Дайте мені двадцять хвилин, я зараз приїду!

- Але ми вже почали..

- Чекайте! Будь-ласка, - перебив секретаря Волков. І натис кнопку від’єднання.

- Щось сталось? – занепокоєно запитала Віра, побачивши як заметався по кабінету генеральний директор в пошуку ключів. Як спохмурніло його чоло. Зараз перед нею був не злий директор, а розгублений чоловік. Що правда слабину він дав лишень на мить.

- В автомобілі поговоримо, - відмахнувся Антон. В критичній ситуації він приймав рішення дуже швидко. Глянув на оторопілу Віру і скомандував: – За мною.

Віра сперечатись не стала. Видно було що директор не втому стані, щоб говорити йому його ж слова про субординацію, чи логіку. Сказав їхати з ним, значить так треба. А навіщо, розбиратиметься пізніше.

Дівчина вибігла в прийому, підхопила сумочку і куртку, і покрокувала за Антоном Павловичем. Рухався він напрочуд швидко і рішуче, Віра ледь поспішала за ним, але попросити йти повільніше не наважувалась.

І тільки в автомобілі, коли завівся двигун, а паски було пристебнуто, дівчина нарешті подала голос:

- Куди ми їдемо?

Антон відірвався від споглядання панелі приладів автомобіля, і повернувся до Віри. Моргнув, наче тільки зараз її помітив. І махнув рукою, мовляв не зараз. Віра кивнула і замовкла. Все виглядало дуже дивним. І пояснення такій поведінці вона не знаходила.

Антон теж. Новина, що суд відбувається без нього на якусь мить вибила Волкова з колії. Такого не могло бути. Він заплатив адвокату чималі гроші, і та мала зробити все, що такої ситуації не сталось. Натомість, якби не пильна суддя, то адвокат Олесі все б при підніс в тому світлі, що Волкову не цікавий ані син, ані суд навколо нього. І це не вкладалось у чоловіка в голові. Він все так само не розумів, як таке могло статись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍