Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Так, новенький, нічого особливого, - вона зайняла своє колишнє місце, взявшись крутити трубочкою в склянці.

- Аліто, як ти визначаєш, твій чи не твій? - Запитую з цікавістю, і відчуваю на собі здивований погляд Девора.

- Я подаю руку і чекаю дві хвилини. Якщо в чоловічому обличчі нічого не змінилося, я йду. Більше розраховую на те, що він мене зупинить, гукне, попросить залишитись. Чоловік з першого дотику може впізнати призначену.

Я задумалася, опустивши очі в новий келих із напоєм. Мама завжди вчила мене не подавати чоловікам руку. Навіть не пам'ятаю, які були у неї аргументи, але урок я завчила добре. Тепер розумію, що це наша сімейна тактика ухилення від призначення. Невже мамі ніколи не хотілося знайти свою справжню пару?

- Еніро, підемо до вбиральні, - Аліта піднялася, за нею те ж саме зробили всі чоловіки.

Я дозволила себе вести, і не одразу зрозуміла, що через зал ми не пройшли, а перенеслися. Опинились у коридорі перед жіночою вбиральнею.

- Зустрінемось тут же, гаразд? - Дівчина дружелюбно мені посміхнулася, і ми увійшли.

Стоячи перед дзеркалом, ми ще перекинулися парою фраз, потім розійшлися кабінками. Я ледве не заверещала, коли побачила під своїми ногами здоровенних живих павуків. Виявилося, що вони під склом, яким вистелено всю підлогу у вбиральні. Здалеку здається, що це камінці, але якщо придивитися, то зрозуміло, що вони рухаються. Виглядає моторошно. Дизайнер у них із дурною фантазією.

Я вийшла першою і знайшла за зовнішніми дверима Калеана. Він мені беземоційно кивнув.

- Аліта вже вийшла?

- Ні, ще всередині.

Я зупинилася на кілька секунд, відчуваючи незручність. У коридорі більше нікого. Наче й розмову треба завести з новим начальником, але по шкірі все ще біжать мурашки через побачених павуків. Хочеться якнайшвидше повернутися до Девора, щоб ухопитися за його руку.

- Я тоді піду, - легко усміхнулася Калеану, натякаючи, що залишаю Аліту, бо він на неї чекає.

- Якщо ви впевнені у своїх силах, міс Мондал.

Обличчя моє викривилося в ненатуральній посмішці. Не знаю, що він хотів сказати, але мені байдуже. Я сама зможу знайти наш столик. Усього потрібно пройти через коло до фіолетового кольору.

Повернулась до зали і не розгубилася. Очима виявила потрібний напрямок і рушила вперед. Ще раз подивилася на танцюристів, задоволено посміхнулася. Все-таки мені подобається, як тут улаштовані порядки. Сексуальні чоловіки, що танцюють, – це щось.

Не встигла я пройти кілька кроків через коло, як переді мною замиготіли чоловічі обличчя. Один підійшов з келихом, другий із запитанням, яке я не розібрала, третій просто торкнувся плеча. І що далі я заглиблювалася, то більше виявлялося чоловіків навколо. Я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися, якщо до цього в залі не було стільки магів. Чоловічі постаті ніби нізвідки виринали переді мною, і в якийсь момент я виявилася оточеною твердими тілами. Щоб протиснутися між ними, мені довелося витягнути руки вгору, ніби я несу щось дуже крихке в долонях. Тим часом моє тіло безсоромно обмацали сотні чоловічих рук. Я розгубилася, не знаючи, як вийти із кола. Чиясь рука лягла мені на сідниці, я скрикнула, друга рука впала на груди, викликавши скоріше крик від болю, ніж від несподіванки. Мене накрив дикий жах, а в голові промайнули останні почуті від Калеана слова: "Якщо ви впевнені у своїх силах". Дихання сперло, мене ніби затиснули без можливості розкрити легені. Ще трохи, і я відключилася б. Але цієї миті мою руку стиснули, і я опинилася біля столика, за яким до цього ми сиділи п'ятьох.

Мої груди швидко колишуться, я ковтаю повітря ривками, притримую себе, спираючись об стіл, рука Аліти також утримує мене вертикально.

- Ені, все гаразд? Що трапилося?

До мого горла підступив ком, очі вже повні сліз. Ще кілька секунд і вони проллються зливою. Я стримуюсь із останніх сил, секунди тривають вічність.

- Я хочу піти, - ледь видавила з себе, і відчула, як Девор підхопив мою руку, - будь ласка, давай підемо.

- Звісно, мила.

- Еніро, вибачте, мені дуже шкода, - чую голос Калеана, він звучить десь далеко, глухо, наче тільки в моїй голові.

- Дякую за запрошення, Аліто, - говорю з останніх сил, борючись із сльозами, що накотили. – Добре посиділи. А головне – дізналися, що собою являє кожен із нас.

На слова прощання сил у мене не вистачило. Я просто кивнула, зобразивши подобу посмішки. Девор взяв мене за талію та повів до виходу. Як тільки ми опинилися поза пабом, перемістилися додому. Я впала на своє ліжко, не стримуючи сліз.

- Люба, що трапилося, ти мені скажеш? - Девор присів поруч, погладжує по голові, а мені найбільше хочеться, щоб він залишив мене одну. - Хочешь, я залишуся з тобою?

Ох, як же він нудний! Не розуміє, що мені потрібне усамітнення. Боюся, що нагарчу на нього зараз, тільки даремно ображу.

- Залиш мене одну, будь ласка.

- Ти скажеш мені, що там сталося?

- Будь ласка, Дев, іди.

- Ені…

- Будь ласка, іди.