Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

Не знаю, як він це провернув, але в кабіні ми одні. І головне, навіщо? Якщо нічого мені не говорить, а тільки дивиться і посміхається.

- Що за люди з тобою були? І чому ти там до мене не підійшов? - тарахчу я, забуваючи про те, що ми десь високо в повітрі, і що я продовжую тримати його руку. - Навіть не привітався!

Бойко посміхається ще ширше.

- Кириле!

- Не гарчи. У мене мало часу. Посидь спокійно.

- І чому в тебе мало часу? Чим ти займаєшся? Чому пішов з дому? Де перебуваєш? Де живеш?

Усмішка пропадає. Її стирає дуже серйозний, зосереджений вираз обличчя. Але при цьому він усе одно ігнорує всі мої запитання. Просто дивиться на мене, як... Як людина, яка бачить щось унікальне, і навіть не намагається приховати свого потрясіння. А мені самій раптом здається, що весь світ у його очах збирається. Так багато всього в них відбивається, що відвести погляд просто неможливо.

Хвилювання всередині мене робить божевільний стрибок. Виривається за межі контролю. Це як лоскотання. Тільки десь усередині. Приємно і водночас нестерпно. Немає сил зберігати нерухомість.

Судорожно й неусвідомлено стискаю долоню Кіра. Він негайно стискає мою у відповідь. Шумно вдихає і різко нахиляється.

- Поцілуй мене, - вимагає нахабно і грубо.

У цьому весь Бойко! Але водночас... Під цими інтонаціями чуються інші. Зовсім інші. Горять вони такою звірячою потребою, що й мене зачіпають. Шалений гормональний сплеск миттю згортає мені кров. У грудях стає спекотно й хитко.

- Не буду, - хочу виштовхнути це байдуже, але дихання, що зривається, видає справжні емоції.

- А якщо я зістрибну?

Рот від шоку відкриваю і завмираю.

Що ще за жарти? Що за борзий шантаж?!

- Стрибай!

Я ж не думаю, що Кір всерйоз... Скрикую, коли підривається на ноги. Ледве встигаю вчепитися пальцями у футболку, Бойко вже біля борту. Забуваючи про необхідність дихати, стрімко обвиваю його руками і врізаюся в спину. Він тут же розвертається і ловить мене в захват.

- Ти придурок, - сердито випалюю я, а насправді ледь не плачу. - Придурок!

Я кричу, а він сміється. Хрипло і якось здавлено. І я б обізвала його ще й ще, бо нічого іншого видати просто не здатна. Емоції жадають звільнення і штовхають назовні дихання, схлипи і дивні горлові звуки - все одразу. Так, я б його обзивала й обзивала! Але... Бойко обхоплює моє обличчя під підборіддям, владно стискає і, нахиляючись, впивається в мій рот жорстким поцілунком.

У першу секунду ціпенію, у другу - кидаюся відбиватися, у третю - піддаюся цим грубим ласкам. Нехай думає, що не залишив мені вибору. Стискає ж міцніше. Знерухомлює.

Тримай...

Тому що я лікую.

Здається, що чортова кабіна відірвалася від загальної конструкції і, здійснюючи божевільні кульбіти, забирає нас кудись у космос.

І нехай...

Розмикаючи губи, впускаю його наполегливий язик. Дозволяю доторкнутися до свого.

Він стогне. Я стогну.

Цей контакт - заволодіння смаком і насильницьке впровадження чужих біологічних компонентів. Хімічний вибух. Виверження вулкана. Розпеченою магмою з бурхливим кипінням вириваються назовні всі заховані почуття.

- Цілуй... - вимагає, а я не розумію. - Цілуй, як я... Цілуй...

Відповідаю інстинктивно. Майже неусвідомлено. Ледь-ледь. Я все забула. Крім того, сила відчуттів паралізує мене.

Він занадто нахабний. Я занадто млява. Але навіть так ми обидва катастрофічно тремтимо. Пробиваємо цими вібраціями одне одного. Серцями, що гуркочуть, стикаємося. Втрачаючи форму, плавимося і зливаємося в єдине ціле.

З інших кабінок хтось щось горланить, свистить і роздає поради. Але ми не здатні вслухатися і розрізняти слова. Так буває? Так, я ж знаю. У нас тільки так і буває.

Кабіна завмирає. Кір відривається. Надсадно дихаючи, дивиться мені в очі. І цей його погляд - шалений і голодний - знову мене до тремтіння доводить. Здається, що тіло подібно до маятника хитається, тоді як уся конструкція давно статична.

- До завтра, дівчинко, - з усмішкою кидає Бойка, перш ніж вистрибнути з кабіни.

А я стою і продовжую задихатися, поки мене не підганяють виходити.

Що ще за "дівчинко"? Бісить!

- Ненормальний, - видихає з якимось дивним захопленням Олена, яка підійшла.

- Ага, - підтакує з посмішкою Катя.

У мене немає шансів навіть зніяковіти. Я все ще перебуваю в стані дикого потрясіння. І схоже, це надовго.

Губи болять і палають. Серце натужно торохтить. По венах чистий вогонь кружляє.

Що за "дівчинка", чорт його забирай? Мені не подобається!

І навіщо він це зробив? Навіщо?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно