Мішель Річмонд - Шлюбний договір

Кожен раз, коли я почуваюся старим – а останнім часом це трапляється все частіше, – Еліс радить мені уявити, як я буду фотографуватися за двадцять років і згадувати, який же я був молодий. Це завжди спрацьовує.

Коли ми наближаємося до будинку, то чуємо голоси. Ми огинаємо живопліт – біля ґанку на нас чекає Вівіан.

Вона не сказала, що привезти з собою і як одягнутися, і я тільки зараз розумію, що, можливо, це був черговий тест, і тихенько радію, що вдень купив пляшку дуже дорогого вина. На Вівіан знову яскраве плаття, цього разу – кольору фуксії. В одній руці у неї келих чогось із льодом, в іншій – букет жовтих тюльпанів.

– Друзі, – обіймає вона нас, не проливши ні краплі з келиха.

Потім простягає тюльпани Еліс і, трохи відступивши, оглядає її з голови до ніг.

– Букет жовтих тюльпанів – наша традиція, хоча я поняття не маю, звідки вона пішла. Проходьте, зараз я вас усім представлю.

Поки ми піднімаємося кам’яними сходами, Еліс дивиться на мене, ніби кажучи: «Ось тепер точно пізно».

За масивними дверима – гігантський хол. У нього зовсім не такий вигляд, як я очікував. Ні мармуру, ні химерних французьких меблів, ані картин над каміном, що залишилися від залізничних магнатів. Замість цього – підлога з натурального дерева, матовий сталевий столик із вазою сухоцвітів і багато-багато простору. Хол переходить у величезну кімнату з панорамними вікнами. На веранді за вікнами – групка людей.

– Усім кортить із вами познайомитися, – говорить Вівіан, ведучи нас через вітальню.

Я ловлю наше відображення в дзеркалі над каміном. З виразу обличчя Еліс важко сказати, про що вона думає. З букетом вона така мила і ніжна. Мені подобається. Відтоді як Еліс улаштувалася в юридичну фірму, у ній з’явилася якась жорсткість; понаднормова робота, складні справи – зрозуміло, що все це нервує.

З дверей ліворуч виходить приваблива жінка з порожньою тацею. На вигляд їй трохи за п’ятдесят, і вона здається трохи втомленою, але за деякою нервозністю відчувається звичка до достатку і високого становища.

– Ах, як вчасно. Дозвольте представити вам Кейт, нашу господиню, – говорить Вівіан. – Кейт, це Еліс і Джейк.

– О, звичайно, – каже Кейт, притримуючи плечем двері, що ведуть до величезної кухні.

Потім ставить тацю на стільницю і повертається до нас. Я збираюся потиснути їй руку, а вона несподівано міцно мене обіймає і каже:

– Ласкаво просимо, друже!

Від неї лине легкий аромат чистого цукру. Макіяж приховує шрам на лівій щоці, слід від порізу. Цікаво, звідки він.

– Дорога подруго! – Кейт обіймає Еліс. – Ви в точності така, як описувала Вівіан.

Потім Кейт звертається до Вівіан:

– Ти йди з ними на веранду і познайом з усіма, а мені потрібно дещо доробити. Давно я не влаштовувала у себе прийомів на тридцять шість персон.

– За правилами, на щоквартальних зборах заборонено бути присутніми тим, хто не перебуває в «Договорі», – пояснює Вівіан, коли за Кейт зачиняються двері. – Ніяких офіціантів, кухарів, прибиральників. З метою конфіденційності, зрозуміло. Дивіться на все уважно, коли-небудь настане ваша черга приймати всіх у себе.

Еліс радісно дивиться на мене. Гадаю, вже планує вечірку.

Двір величезний. Яскраво-блакитний прямокутний басейн, барбекю, зелений доглянутий газон, обрамлений в’язами, – вид, ніби з модного журналу з ландшафтного дизайну. У приглушеному світлі видно групки гостей.

Вівіан дає нам два келихи із шампанським, виводить нас у центр і, двічі вдаривши у долоні, вигукує:

– Друзі!

Гості перестають розмовляти і повертаються до нас. Я не те щоби сором’язлива людина, але стояти на сцені не люблю, тому миттєво шаріюся.

– Друзі, дозвольте вам представити Еліс і Джейка.

Вперед виходить чоловік у блакитному блейзері і темно-синіх джинсах. Більшість присутніх чоловіків одягнені майже так само і більше схожі на бізнесменів із Кремнієвої долини, ніж на фінансистів з Волл-стрит. Я негайно шкодую, що вирядився в костюм. Чоловік піднімає келих.

– За нових друзів! – каже він.

– За нових друзів! – хором відповідають йому присутні.

Усі повертаються до перерваних розмов, а чоловік у блейзері підходить до нас.

– Роджер, – представляється він. – Мені дуже приємно, що ваша ініціація відбулася в моєму домі.

– Спасибі, що запросили, – відповідає Еліс.

Вівіан бере мене під руку.

– Нехай поки поговорять, а вам потрібно з деким зустрітися.

Народу більше, ніж я очікував. Усі спокійні та привітні, ніякого чванства чи снобізму. Два венчурні інвестори, невролог з дружиною-дантистом, колишній тенісист, кілька технарів, ведучий місцевих теленовин, дизайнер одягу, двоє рекламістів та чоловік Вівіан Джеремі, власник журналу.

Ми доходимо до останньої групи. Коли Вівіан починає мене представляти, я розумію, що знаю одну з жінок. Її звати Джоанна Вебб – тепер Джоанна Чарлз, якщо вірити Вівіан. Ми разом навчалися в коледжі. Більше того, ходили на ті самі заняття, на другому курсі жили в сусідніх гуртожитках, обидва були старшими по поверху і протягом цілого року сиділи поруч на зборах старост.

Я не бачив Джоанну багато років, хоча часто про неї згадував, адже саме завдяки їй я став психотерапевтом. Якось на другому курсі, теплого буднього дня, я сидів і вечеряв у їдальні, коли до мене підбіг хлопець з нашого поверху. Обличчя його було блідим від жаху.

– Там один з даху зібрався стрибнути. Ти їм потрібен, – прошепотів він.

Я вибіг з їдальні, перетнув дорогу, бігом піднявся сходами на сьомий поверх і вийшов на дах. На самому краю, звісивши ноги, сидів хлопець, якого я бачив лише кілька разів. Неподалік нього стояла Джоанна Вебб, нікого більш не було. Я чув її тихий голос, вона підходила все ближче. У хлопця був розлючений вигляд, здавалося, він ось-ось зістрибне. Я кинувся до телефону в коридорі й викликав поліцію.

Коли я повернувся на дах і зробив крок у бік Джоанни, вона помітила мене і жестом попросила дати їй трохи часу і залишити їх. Голос хлопця звучав усе голосніше і схвильованіше, а Джоанни – усе тихіше і спокійніше. Бід у хлопця вистачало. Оцінки погані, грошей немає, батьки не розуміють – звичайний набір, але справжньою причиною, схоже, було нещасне кохання. У цьому семестрі з цього самого даху вже зістрибнули двоє; по голосу хлопця було ясно, що скоро він стане третім.

Джоанна просиділа з ним на даху майже