Мирослава Горностаєва - Атарінья

щебету, прилинула повітрям пташка… Ще одна…

Коли Ельронд з жоною та синами підійшов до брами з восьмипроменевою зорею, він не

пізнав садиби. Келебріан дивилася на перетворений дім здивовано – вона була певна, що

маєток є покинутим. У Тіріоні багато було отаких зарослих травою будинків, або

порожніх, або таких, де поволі згасала жона або діва, з тих, хто не наважився колись йти

за ріднею.

Келебріан родички не пізнала, хоча бачила її кілька разів на прийомах у Великого Князя

Арафінве. На галереї стояла рудоволоса красуня в смарагдовій сукні, і її очі сяяли

яскравіше за смарагд у княжому вінці. Елладан та Елрогір не втрималися від вигуку

захвату. Ельронд дійсно виховував синів на старовинних сказаннях, та вчив шанувати

кров Фінвіонів. Жона «самого Феанора», живий спогад прадавніх часів, мати

найхоробріших воїнів Середзем’я… Двоє молодих воїнів, котрі зробили полювання на

орків своїм фахом, а життя – безкінечною битвою, вважали, що вони можуть з належною

шанобою поцілувати хіба що поділ сукні княгині Першого Дому. Але Нерданель, сміючись, простягнула їм руки, потім обійняла Келебріан і запросила всіх на галерею.

Сама вона харчувалась лише дорожніми хлібцями, які сама і випікала. Однак, для

дорогих гостей відкрилися комори, які регулярно поповнювались з волі Великого Князя

Арафінве… Келебріан чистила ножичком помаранчу і сміялась високим зривистим

смішком. Троє її воїнів дивилися на дружину і матір з обожнюванням, і виконували

найменше її побажання. Однак, жона Ельронда втомилась швидко, дуже швидко і

21

винувато попрохала про можливість перепочинку. Швидко вона й заснула на канапі у

великій залі, сини ж Ельронда, побачивши зброярню Феанаро, застигли на порозі, а, отримавши дозвіл, увірвалися туди поривом вітру.

- О, це надовго, - ледь посміхнувся Ельронд, - коханкою моїх синів є війна – одна на

двох.

- Вони нудьгуватимуть тут, - мовила Нерданель.

- Я не міг, просто не міг їх зоставити… Достатньо й того, що…

- Що?

- Про це потім… Ви дозволите оповідати?

- Так, але вийдемо до саду. Він змінився, ти помітив?

- О, так…

Нерданель вказала гостю на кріселко в альтаночці, яку неначе обіймали радісні квіти. На

столику стояла ваза з фруктами, Ельронд взяв яблуко, в лівицю взяв ножичка і почав знімати

шкірку.

- Ти є шульгою? - не втрималась Нерданель.

Гість ледь почервонів.

- Та ні, - сказав, - мій навчитель був шульгою… Я дотепер краще б’юся з лівої. Однак, я

продовжую…

Твердиня на пагорбі Амон-Ереб виявилася дерев’яним городищем з важкою брамою та

сторожовими вежами. Дорога туди була важкою – плутаний лісовий шлях з багатьма

перешкодами. Спершу я намагався запам’ятовувати його для втечі, тоді заплутався. Та й

не міг я тікати без Ельроса. А той, як на диво, не відходив від Макалауре, якого називав

Маглором, як і молоді воїни-дружинники. Не видаючи свого знання квенья, я уже втямив, що Маедрос та Маглор є імена князів на синдарині, Нельяфінве та Канафінве – на квенья, ну, а Майтімо та Макалауре – мабуть аmilesse13, бо окрім Маедроса співця так ніхто не

звав, як і рудоволосого ніхто не називав Майтімо, окрім брата. Я почувався вивідачем у

ворожому стані, і тому намагався дізнатися якомога більше… І злився на Ельроса, брат

однозначно визнав Маглора своїм покровителем. «Хазяїном» - злісно додавав я подумки, не забуваючи про те, що Феанорінги тримають синдарських рабів.

Нас зустрів сіроокий високий воїн, чимось схожий на Маглора. На голові у нього була

зачіска з багатьох косичок, а сам він мав вигляд заклопотаний і трохи неуважний.

- Що, любий вую? – спитав він у Маедроса, зацікавлено дивлячись на те, як нас з

братом, втомлених дорогою, знімають з коней. – ви бачили Еаренділя? Про щось

домовились? А де Амбаруссар?

- Був бій, - відповів Маедрос, - Амбаруссар нині в Туманних Чертогах. А камінь…

Камінь знову вислизнув з наших рук…

Воїн приречено схилив голову.

- О, - мовив, - прокляття знову наздогнало нас… А що це за діти?

- Її сини, - сказав Маедрос, - вона забрала камінь, але покинула їх.

- Її… і Еаренділя?

- Нащадки Нолофінве, - мовив рудоволосий, - не забувай про це…

З подальшої розмови, котра велася, ясна річ на квенья, я зрозумів, що Маедрос сподівався

вирішити справу з Сильмарилом мирно. Він хотів домовитись з Еаренділем, яко з

родичем. Якщо б Еаренділь не погодився одразу, старший Феанорінг сподівався на вплив

Ерейніона, котрий нині був Великим Князем жменьки вцілілих у битвах Нолдор

Середзем’я. Про Ерейніона Маедрос говорив з неприхованою ніжністю, напевне, він

добре знав князя з острова Балар.

13