Мирослава Горностаєва - Атарінья
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
мали на собі чорні оксамитні куртки – такі ж, як на загиблих близнюках.
- Співай йому, - прохав Маедрос брата, - співай… Утримуй fеа на поверхні…
- Я співатиму, - блідо всміхнувся quentaro12, - а як твоє дитя?
- О, цей не затужить, - в голосі
рудоволосого
прозвучала
мимовільна пошана, - істинний
Нолдо…
«Істинний Нолдо» сидів поруч з
ними і зосереджено жував дорожній
хліб. Не скажу, щоб я був
незадоволений
похвалою.
Коли
Ельрос заснув на руках у співця, і той
обережно поклав його на розстелені
плащі, я теж ліг і прикинувся
сплячим.
- Мій єдиний нині брате, - почув
я голос Маедроса, - прошу
тебе, відріж у наших малих по
пасму волосся…
- Ти так і звеш Амбаруссар
малими,
-
стиха
сказав
Макалауре, - наче вони і досі є… були такими, як сини Еаренділя.
- Для мене ви завжди були малими, - сказав Маедрос, - всі шестеро…
Опісля довгої перерви Маедрос озвався знову:
- Коли вони були дітьми, то мали однаковий колір волосся. І сміялися, коли ми їх
плутали. Коли у Амбарто потемніло волосся?
- Та вже коли вони княжили у Східному Белеріанді, - голос співця - Амбарусса ще
говорив: Амбарто дуже хоче бути схожим на Найстаршого.»
Ельронд розстебнув куртку і видобув з-під сорочки овальний золотий медальйон, прикрашений Зорею Феанора, яку було викладено з діямантів.
- Це… це робота мого чоловіка, - сказала Нерданель глухо, - я дала йому в дорогу, коли
ми… Неважливо…
Гість морочився з застібкою… Розщібнув ланцюжка… Тоді обережно відкрив прикрасу.
Поміж тонесенькими золотими перебірками жінка побачила пасемця волосся… Біляве, аж
попелясте… Чорне, мов крило ворона… Темно-каштанове з багряним відливом… Вогняно-руде… Просто руде, темнішого відтінку… Просто чорне… Руде з відтінком бронзи… Вони, ці пасемця, оточували середину медальйону, в якій лежало її власне руде пасмо, яке вона
колись відтяла для свого чоловіка…
- Тут сім пасем, - видушила вона врешті… - Сім…
- Як мені оповідали, - стиха озвався Ельронд, - тіло великого Феанаро опісля того, як
його дух відійшов до Туманних Чертогів, розсипалося попелом… Тому Найстарший
не зміг зберегти пам’яти про батька.
- Я не про те, - мовила Нерданель глухо, - останні два… Адже навіть тіл… не знайшли.
12
Quentaro - співець
20
- Маедрос віддав мені медальйона з сімома пасмами перед тим, як вони з братом
вирушили до шатра Еонве за двома позосталими Сильмарилами, - відповів гість, -
вони не сподівалися вижити. Вони лише виконували Обітницю. До кінця.
- Мені можна, - спитала жінка, - це взяти?
- Я зберігав це для вас, - відповів Ельронд, - Маедрос дуже хотів, щоб я відбув на Захід
ще тоді, опісля Війни Гніву… Однак пройшло дві епохи, поки я змусив себе… Я все-таки привіз вам це… хоч і запізно.
Він підвівся.
- Я бачу, - сказав, - що вам треба побути самій, нене… І не насмілююсь більше
докучати вам своїми оповідями. Якби ви дозволили мені прийти завтра… і
відрекомендувати свою родину… І закінчити повість мого життя, якщо ви забажаєте
її дослухати…
- О, ну звичайно ж, - вишептала Нерданель, - Келебріан… Я знайома з нею, щоправда
не коротко… І ваші сини, я бачила, як вони сходили з корабля…
- Мої близнята, - мовив Ельронд з гордістю, - мої соколи, націлені на битву. Я виховав
істинних Нолдор. Елладан та Елрогір щасливі будуть віддати вам шану – адже ви є
матір’ю найхоробріших воїнів всіх епох.
Він поцілував їй руку і тихо вийшов – Нерданель навіть не зрозуміла, коли він щез. В
руці у неї зостався медальйон. Сім пасемець волосся… Семеро синів…
Вогник у садибі Феанаро горів майже до ранку, лякаючи тих Ельдар, котрі спускалися до
моря помилуватись зорями. Багато хто, особливо з молоді, вважав, що «садиба
проклятих» покинута, і в ній ніхто не живе. Нерданель блукала з Феаноровою лампою по
покоях синів, доторкалася речей, захищених магією Валінору від тліну і старіння, і
вперше на її вустах розквітнув несміливий усміх. Прихід Ельронда приніс їй якусь
несамовиту еstel – жінка почала сподіватись… На що? Вона не відала й сама. Але ж еstel тому і звуть сподіванням без надії.
Ранок вона присвятила саду… Зарослий травою, він давно не відчував цілющої волі
господині. Нині з-під землі бризнули квіти, трава та плющ заховались, застидавшись, дерева радісно заворушили гілками, а вишенька раптом згадала, що не цвіла вже сотні
літ… Жінка, вже не в білому, а в смарагдово-зеленому, гордо ходила стежками саду, пестячи дерева, доторкаючись до кущів. До садиби, яка давно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атарінья», після закриття браузера.