Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

Рік дедалі біжить, вільний і незламний, волосся його розвівається. Із легкою щетиною, він має ще привабливіший вигляд.

За кілька хвилин ми досить далеко відбігли від центру. Прямуємо на північ. Я бачу вулицю, на якій виросла. Вершечок даху нашого колишнього будинку й нашу височенну вишню. Я не поверталася сюди після переїзду батьків. Того дня я заховалася в глибині саду, щоб поплакати. Будинок іще тут, але він більше не наш. Я й досі бережу камінчик, що випав із бордюру алеї. Я тисячу разів проходила повз нього, не звертаючи уваги, а останнього дня підібрала, тому що він єдиний відвалився. Цей незначний предмет став особливим. Моя реліквія, доказ, що мої спогади існували. Ностальгія заходить із лівого флангу, але, на щастя, я сильно вивертаю щиколотку. Біль не має місця для сентиментів. Цього ранку я здійснила дивовижну подорож — як ногами, так і думками.

Я, мабуть, побагровіла. Волосся прилипло до чола, мокрого від поту. Як йому це вдається? Це якийсь кіборг, надскладний робот у людській подобі. Ось мій шанс. Хто знову виграв великий приз? Я. Інопланетяни спустилися й почали завоювання планети з мого будинку. Уся історія мого життя. Я ж говорила, що в нього дивне ім'я. А зараз він виводить мене за межі міста, до космічного корабля, що чекає на нас, замаскований під ярмарковий атракціон. Опинившись усередині, він зніме свій людський костюм і постане справжнім: восьминогом із мітлами замість рук і нафаршированим чорносливом на місці очей.

Готово, мій дух ослаб, я втрачаю свідомість. Кров більше не потрапляє до мозку, вона вся в сідницях. Щоб віднайти силу продовжувати, я ставлю перед собою цілі. На наступному перехресті дозволю скаржитися своїм плечам. Через два пішохідні переходи мої очі можуть плакати. Рік повертається до мене:

— Не хочу бути нав’язливим, але думаю, що ми можемо вже перейти на «ти»…

Де він знаходить повітря, щоб вимовити стільки слів не зупиняючись? Що він тільки-но сказав? Звертатися на «ти»? Та ми можемо навіть говорити «моє коханнячко». Дихай, Жулі!

— Цілком згодна.

Мені забракло повітря, щоб вимовити кінець останнього слова. Він дивиться на мене.

— Ти певна, що все добре? Моя швидкість тобі підходить? Не соромся. Бережи себе, це справжнє випробування для твоєї ноги…

Це вперше він мені каже «ти» і для того, щоб попіклуватися про мене. Восьма двадцять дев’ять, десяте серпня. Усе чудово. Окрім мого серцевого ритму.

Ми минули житловий квартал і наближаємося до парку старого фаянсового заводу. Він дедалі частіше кидає на мене погляди, видається стурбованим. Який же в мене вигляд?..

За високою огорожею видніється парк. І тут Рік заявляє:

— Відпочинемо.

— Не варто.

— Думаю, що варто.

Він зупиняється перед входом.

— Зараз знайдемо лавку, і ти передихнеш.

— Я не хочу затримувати тебе.

Це вперше я кажу йому «ти». Він показує на найближчу лавку.

— Давай присядь. Відпочинь. І якщо ти хочеш, щоб ми повернулися, то жодних проблем. У нас буде інша нагода.

Мені соромно, я не хочу, щоб він зупинявся через мене.

— Продовжуй, тобі це потрібно, — і це я сказала.

— Усе гаразд. Я щасливий бути з тобою.

Він говорить такі речі, дивлячись такими очима, що я розчулююсь. Сумління знову нагадує про себе. Раптом у мене з’являється ідея:

— Я можу почекати тебе тут. Ти закінчиш і повернешся за мною. За той час я відпочину, і ми попрямуємо разом.

Він зміряв мене очима.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю.

Ми доходимо до лавки. Я сідаю, а він присідає навпроти мене. Перевіряє свій годинник.

— Якщо я повернуся через півгодини, тебе влаштує?

— Дуже добре, за цей час я відновлю сили, і ми зможемо добігти аж додому.

Він посміхнувся й підвівся:

— Бувай.

Я намагаюся посміхатися. І махаю рукою, щоб він продовжував. Дивлюся, як він легко і вправно віддаляється. Коли він говорить, то видається таким чарівним, але коли повертається спиною — то це справжній поганий хлопець.

15

Починається погідний літній день. Небо блакитне. Промені сонця гріють шкіру й освітлюють листочки на липі, біля якої я сиджу. Легкий вітерець ворушить ніжно-зелене листя. Синички цвірінькають і перелітають із гілки на гілку. Парк іще безлюдний, за винятком літнього чоловіка, який вигулює свого собаку на краю головної алеї. Що я тут роблю?

Я чекаю на чоловіка, якого ледь знаю, але з яким веду розмови, варті подружньої пари: «Я щасливий бути з тобою», «Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю», «Зможемо добігти аж додому».

Захоплена Ріком, я навіть не подумала про місце, де зараз знаходжуся, і про все, що воно мені нагадує. Цього разу, здається, ностальгія переможе і з декількома своїми поплічниками перетне лінію захисту.

Востаннє я була в цьому парку в шістнадцять років. Погода була не така чудова. Я вчилася в ліцеї «Великі надії». Одна з моїх подруг, Наташа, жила поруч. У неї був старший брат, Давид. Багато з нас уважали його милим. Шостого березня, рано в суботу, він розбився на скутері, який тільки-но подарували батьки. Новина була як грім серед ясного неба. Це вперше ми втрачали когось близького, такого молодого і в такий жахливий спосіб. Це перші похорони, на яких я була присутня. Ніколи цього не забуду. Люди, одягнені в чорне, стоять перед гробом. Сльози, невимовне відчуття безсилля, відкриття нездоланної межі між «до» і «після».

В один день сім’я Наташі була зруйнована. Вони жили, охоплені порожнечею та провиною. Дивлячись на них, я зрозуміла важливу річ: смерть завжди ходить поміж нас і не проминає нагоди забрати того, кого може. Нещастя з Давидом змусило нас подорослішати. Годинами втішаючи Наташу, я вирішила любити людей, поки вони ще тут, і говорити їм, що думаю, поки є змога. Відтоді в мене нестримне відчуття, німий острах, що кожне «до побачення» може виявитися «прощавай».

Раніше я багато часу проводила з Наташею, намагалася розрадити її. Ми майже щовечора приходили в цей парк. Сідали на лавку трішки далі, на бічній алеї. Її видно звідси. Лаврові дерева повиростали. Ми довго розмовляли, часто аж до ночі. Одного разу навіть потрапили під зливу, але залишилися сидіти, промоклі до нитки, заціпенілі від холоду, але щасливі протистояти цьому маленькому випробуванню. Я майже забула про це. Минуло дванадцять років.

Сім’я не захотіла тут залишатися. Усе їм нагадувало про Давида: гімназія, де він грав у гандбол, школа, крамниця, де він зустрічався з друзями і де працював улітку, його кімната, будинок, звуки скутерів.