Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

сад... Я самотою неквапно пішла поміж дерев темною вузькою стежкою... Ця стежка, мов бігова доріжка на стадіоні, обходить навколо саду і виходить туди ж, де починається... Повільно просуваючись у темряві, я уважно роззиралася довкола. Навпроти, біля великої садової криниці, росте декілька смоківниць. Вони такі величезні, що їхні довгі віти, переплітаючись, утворили щось на зразок затишної бесідки. Цей закуток, куди навіть сонячні промені вдень — і ті не завжди потрапляють, — цієї ночі став місцем паломництва світляків. Інколи на цвинтарі можна побачити мерехтливе блакитнувате сяйво. Така сама переливчаста хмарка світла мерехтіла й тут... Мою увагу привернув вогник цигарки, що блимав серед цього непевного сяйва. Я зрозуміла, куди це так раптово зник Гомункулус. Неквапно простуючи стежкою, я підійшла до нього; він стояв до мене спиною. Кроків моїх він не почув. Запрокинувши голову, він дивився на місяць, що прозирав крізь листя.

Я зробила вигляд, що дуже здивована:

— Це ви, Зія-бей? Це ж треба!

Не виймаючи цигарки з рота і рук із кишень, він обернувся до мене:

— А що в цьому дивного?

— Кажуть, що ви байдужі до краси природи. Ось мені й дивно, що ви тут, у темряві, споглядаєте місяць.

Гомункулус посміхнувся, знизав плечима й іронічно відповів:

— Хто це вам таке сказав? Як можна бути байдужим до місячного сяйва? Особливо коли перед вами такий краєвид... Благословенний місяць — найкращий з акторів, створених Господом Богом. І в мистецтві гриму йому немає рівних. Вміє затримуватися в кого завгодно, забарвитися в будь-який колір. То він схожий на деко з пирогами, яке щойно дістали з духовки, то стає тоненьким, подібним до багета, півмісяцем... Інколи він так схожий на скибку дині, що, здається, відчуваєш його смак та пахощі. Шкірка потріскана, мов у дині з Мене-мена,[25] а м’якоть... м’якоть...

Гомункулус тихенько кашлянув.

— Для кольору м’якоті навіть зайве підшукувати якогось особливого слова. Можна так і сказати — як м’якоть дині...

Я засміялася:

— А на що, цікаво, схожа ця ніч?

Він, примруживши свої вузькі китайські очі, подивився в небо:

— Ця ніч схожа на ананас. Знаєте, такий коричневий, лускатий, з хвостиком...

— Величезний ананас на синій порцеляновій тарелі неба... А чого ж, гарно!

Він вів далі:

— А зірки — це порічки. А Чумацький Шлях — це цукор, яким Творець посипав ці порічки, бо дуже кислі... Пам’ятаєте, в війну був імпортний цукор-пісок — з Яви його завозили чи звідкілясь іще... Оце такий цукор-пісок. Ех, до цього небесного бенкету рукою не дотягнешся, можна лише здалеку слинку ковтати...

Я знову посміхнулася:

— Байдуже, з якою метою, але ж ви споглядаєте небо, споглядаєте місячне сяйво. Цього цілком достатньо.

Гомункулус роздратовано пересмикнув плечима:

— Панянко... Якщо ви така охоча докопуватися до істини, то гаразд, зізнаюся... Ви, звичайно, в горах не бували і тамтешнього господаря не бачили?

Я з подивом поглянула на нього:

— Господаря?

— Ну, я маю на увазі ведмедя. Величного, волохатого царя лісів... Ну, на картинці ви його, звісно, бачили. Але не доведи Аллах вам побачити його зблизька... Ви б з переляку тільки писнули, мов те пташеня... Так от, тим, хто бував у горах, неодноразово доводилось спостерігати, як у місячну ніч ведмідь стає на задні лапи і, дивлячись у небо, неквапно походжає, немовби танцює...

Було незрозуміло, чому це він раптом став розповідати про ведмедів. Але ж я вирішила слухати його без подиву, без гніву — щоб він не казав, а отже знову посміхнулась:

— Он як! А я й не знала...

— Саме так... Дехто робить із цього висновок, що ведмеді обожнюють місячне сяйво...

— А що ж тут іще можна подумати? Безперечно, тварини теж інколи захоплюються красою природи...

— Може, воно й так... Але ваш покірний слуга не вважає, що ведмеді заслуговують на такий комплімент... Адже, стаючи на задні лапи та, немов поети, підносячи до небес передні, вони з жагою дивляться зовсім не на наш любий місяць... Вони видивляються на деревах дикі грушки, які по-нашому називають «ахлат». Ось так, панночко... Не завжди можна довіряти тому, що бачиш...

— ???!!!

— Ваш покірний слуга теж не споглядає місяць, а видивляється стиглі смокви на гілках.

— Диво та й годі!

— Авжеж... Ну а тепер у мене до вас є Дуже серйозна пропозиція. Щоправда, ви теж тут гостя. Але, здається, гостя з широкими повноваженнями... Практично напівхазяйка. З вашого дозволу ваш покірний слуга залізе на це дерево, назбирає трохи смокв. А тоді поділимось: ви отримаєте свою хазяйську частку, а я — батрацьку. Гаразд?

— Чудово!

— От бачите, метикувата панянко... Благослови вас Аллах! Дайте-но сюди вашу хусточку, будь ласка.

Не дочекавшись відповіді, він висмикнув у мене з руки хустку. Втім, одразу ж повернув.

— Думав покласти в неї смокви, але вона не годиться... Що ж це: три штуки покладеш — і все? У мене з собою завжди про всяк випадок є чиста хустка.

Гомункулус, мов мавпа, подерся на дерево.

Це стало найкращим акробатичним трюком вечора, Нермін. Це неможливо описати... Якщо це видовище постане мені перед очима хоч би й на смертному одрі — я розрегочусь... В жодному цирку жодна тваринка не встругне кумедніших штук.

Гомункулус догори дриґом видерся на дерево і повиснув, зачепившись за гілку ногами, мов руками. Не знаю, чи орангутанги бувають такими спритними. Натрапляючи на горизонтальні чи трохи похилі гілки, він, розкинувши в сторони руки, проходив по них, мов канатоходець; час від часу в нього починали труситися ноги, підгиналися коліна, руки метушливими рухами намагалися за щось вхопитися. Він заточувався, мовби в нього зіслизнула з гілки нога, а коли вже мав гепнутись додолу, розводив ноги й всідався верхи на гілку.

Я реготала, але серце моє почало несамовито калатати.

Запримітивши смокву, він залазив на гілку над нею, звішувався звідти догори ногами, розгойдувався й зривав її. Облазивши все величезне дерево, Гомункулус ухопився за кінець товстелезної гілки й з усієї сили своїх жахливих ручищ притягнув її до себе. Коли гілка напружилася, мов лук, я побачила, як він рвучко стрибнув. Страшенно зашурхотіло листя, і Гомункулус злетів у повітря. Я зойкнула й затулила лице руками.

Але він не упав, а вхопився за гілку іншої смоківниці.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся він, — це досить безпечний і науково обґрунтований спосіб перестрибувати з дерева на дерево... Немає нічого нуднішого, ніж злазити й знов залазити.

Я