Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

графин — і пожбурить у Гомункулуса. Дядина Макбуле теж миттєво оцінила ситуацію.

— Ми дали слово не ображатися на Зію-бея! — вигукнула вона.

Аби потопити інцидент у галасі, хтось зареготав, хтось почав волати: «Гомункулусе, схаменись!»

Бідолашна Хандан була добряче ошелешена, але й вона мимохіть розсміялася.

Тут втрутилась я:

— А Зія-бей має рацію. Щоб розводитися про плавання, потрібно плавати принаймні так, як він. Коли ми пливли сюди пароплавом, я стала свідком його жарту. Пасажири дуже безпосередньо його сприйняли...

Гомункулус опинився в центрі уваги. Регочучи, він став розповідати:

— Капосні моряки вже мене запам’ятали. Вже не кидаються рятувати... Ви найцікавішого не бачили. Поспускали шлюпки, поскидали канати, рятувальні круги, витягли на палубу..

— Так, ви ще вдавали потопельника...

Гомункулус саркастично розсміявся.

— Ох уже ця людяність, це високе рідкісне співчуття! Які жертви заради того, щоб врятувати потопельника! Особливо співчувають жінки... Бачили б ви, як вони тоді метушилися на палубі...

І Гомункулус розповів, що він бачив з-під напівзаплющених повік, коли лежав на палубі, мов мрець, надувши живіт.

Одна простодушна бабуся бідкалася: «Ох, яке ж це лихо для матері! Невже ж і мій так загинув на Барбаросі[23]?»

— Ви чули? Їй не мене було шкода! Вона тужила за своїм сином! Хоча не виключено, що й за ним вона тужить нещиро. Теж, напевно, голосила: «Синку мій, серце моє! Виростила, викохала! Ти ж мені мав стати опорою! Мав мене годувати в старості! Хто ж мені тепер привезе мішечок рису, хто принесе головку цукру, хто купить ситцю на сукню?» За ситцем вона тужить! Це все про людське око!

Ти бачиш, Нермін, він не лише жінок ненавидить. Він ненавидить людей, ненавидить батьківщину! Хіба можна таке казати про матір героя-моряка, який пішов на дно разом зі своїм крейсером, захищаючи нас? Камінням його побити — і те мало буде!

А цей недолюдок безсоромно вів далі:

— Стамбульська молодиця, повиснувши на шиї у якогось чиновника, очевидно її чоловіка, несамовито верещала: «Ой, помираю! Ой, я не можу! Зараз знепритомнію! Навіщо ти мені таке показуєш?» Ви розумієте? Звісно, її збентежило не те, що сконав якийсь бідаха! Вона боїться, що я їй наснюся, потривожу її нічний спокій! Наче в мене інших справ нема, тільки їй снитися! Крім того, зверніть увагу: сама дивиться і при цьому верещить, щоб не показували! Якщо тобі не подобається — відвернися й не дивись, у чому річ? Так чи не так? Але ні, вона дивиться, бо їй цікаво. Душа людська замішана на цікавості. Їй треба все бачити, щоб розуміти, що коїться навколо, щоб знати, хто кому друг, а хто кому ворог.. Коротко кажучи, їй треба всюди пхати носа, визбирувати всі плітки. А отже, вона не може собі відмовити в задоволенні подивитися, як помирає потопельник. Що поробиш, якщо нерви не витримують такого видовища? Власної волі в неї немає, отже, чоловік мусить силоміць відтягти її звідти.

Жінки знову мимоволі почали обурюватися. Чоловіки, природно, про людське око стали на бік жінок, почали йому вичитувати: «Гомункулусе, поводься пристойно!» Але і в цій підтримці, і в цьому засудженні відчувалося якесь приховане зловтішне задоволення...

Для них це була помста за те, що їм доводиться упадати до наших ніг, бути іграшками в наших руках. Ти знаєш, Нермін, якої я думки про чоловіків. Але того вечора я просто всією душею зненавиділа цю дурну, облудну, мерзотну стать. Я навіснію, дивлячись на ідіотські, безглузді обличчя юнаків, схожі на свіжі літні овочі, на щойно принесені з городу кабачки, холодні, лискучі, які не виражають нічого, крім безмежної самозакоханості; на пом’яті, облізлі, поорані брижами мармизи дідів, які від постійного кривляння та лицедійства перетворилися на колекцію зморшок.

Гомункулусові годі було заткнути пельку:

— Малі дівчата-селючки з недоумкуватими фізіономіями волали до матері: «Мамо, він що, зараз помре?» Тут раптом звідкіля не візьмись якась бабця з румелійських переселенців... Пам’ятаєте, в Карагьозі[24] відьми у ступах літають? Так от, геть-чисто така відьма. «Розступіться! — кричить. — Він у мене зараз задише!» Коротше кажучи, пароплав перетворився на курник, в який залізла куниця.

Вечеря скінчилася. Щоб якось звести інцидент на жарт, спортсмени накинулися на Гомункулуса, вхопили його за руки й за ноги, почали підкидати в повітря, жбурляти, немов гумовий м’яч.

Під звуки, які лунають на стадіоні після перемоги в футбольному матчі, почалися жартівлива штовханина, борюкання, невеличкі боксерські двобої.

Хтось нервово схопив мене за плече. Я обернулась — Хандан. Бліда-бліда.

— Я сиджу, поїдом себе їм, а тобі весело, прямо як на виставі...

Вона ледь не плакала.

— Що вдієш, він же гість. Не виженеш же його з-за столу...

— Хіба ж можна таке хамло в гості запрошувати? Хіба гості так поводяться?

— А чого ти на мене ображаєшся? Хіба не ти вчора найбільше кричала: «І друга свого обов’язково приведіть»?

Хандан розгубилася:

— Та я... Але звідки ж я знала?

— Ну, тепер уже знаєш... От і врахуй надалі.

— А взагалі, мене найбільше обурило те, що він ображає жінок, а ти собі сидиш і всміхаєшся, мов портрет на стіні.

Хандан розплакалася. Я взяла її за руку й повела в темряву. Потріпала за підборіддя й кажу:

— Якби я розсердилася, рознервувалася — це навпаки, лише б потішило його. Я задумала для Гомункулуса страшну кару, Хандан. Він у мене розкається у своєму женоненависництві!

Хандан спершу мені не повірила. Закопиливши губу, вона знизала плечима. Я вела далі:

— Я придумала таке, що ми помстимося не лише за тебе, а за всіх жінок. Ось чому я так покірно його слухала.

У Хандан прокинувся інтерес. Її зіниці засяяли в темряві, мов світлячки.

— Що ти задумала? — спитала вона.

— Не квапся. Потім розповім. Звичайно, і ти мені станеш у пригоді... Тому спробуй втертися до Гомункулуса в довіру. Вдай, ніби нічого не сталося. Спробуй зробити так, щоб він став тут завсідником. О, як же я помщуся, якого ляпаса дам облудному, підлому чоловічому роду в особі цієї потвори Гомункулуса...

* * *

Друга година. Місяць став прямо над нашим садом. Більш зманіжені, боячись легкої нічної вогкості, перемістилися до просторої зали в будинку. Решта танцювала на невеличкому, схожому на терасу майданчику перед кам’яними сходами. Втім, вікна й двері будинку були відчинені, отже, гості почувалися однією компанією. І там, і там пари кружляли під одну й ту саму мелодію.

За будинком — величезний фруктовий