Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

VII

Вітольд Миронович не брав участі в маніфестаціях. Він чітко бачив, що наївні рухівці-революціонери — не мають за своїми плечима ні стратегії, ні тактики, ні, врешті-решт, національної ідеї, про яку тільки кричать і галасують, нічого практично не даючи ні народу, ні суспільству. Вони роздрібнювалися на групки, купки кишенькових партій, й, возвеличуючи самі себе і своє найближче оточення гетьманами і козацькими полковниками, перетворили велику європейську державу в один великий дискусійно-політичний клуб. У цьому клубі тішили самі себе, своє самолюбство, свою самозакоханість і свою самовеличність, часто виступаючи навіть на перших каналах республіканського телебачення у прямому ефірі, і почували себе синами революції та ненагородженими і недооціненими героями держави.

Авантюрники тим часом приходили до влади і передавали її в руки негідникам. Негідники перекуповували за крадені у народу гроші всіх і вся і ночами розмірковували, куди негайно покласти ті гроші, що самі текли рікою у їхні кишені, у випадку, якщо рухівці об’єднаються і візьмуться за державний, а не гетьманський розум, а в суспільство прийде справжнє верховенство права і конституційний закон.

Не дрімав і Вітольд Миронович. Він плив так само у цьому річищі, але не забувався і не втрачав орієнтирів і орієнтацію, продовжуючи ловити у тій, не очищеній ще суспільством, воді свою золоту рибку. Тим більше, задихаючись у каламуті, рибка сама йшла до його рук. Він розумів, займаючи таку посаду, головне — закинути гачок номер 12, як у дитинстві на Тетереві чи на Гуйві, своєму високому босу і підловити момент, коли він його проковтне. Почепивши наживку у вигляді, як англійці кажуть, конто, він кинув вудлище за течією. Коблик на кінці гачка був круглий, як сардина, і жирний, як тунець. У боса по-хижацьки потекла слинка. Вітольд зрозумів — є, патрон заковтнув наживку з потрійним гачком. Тепер він його з гачка уже не спустить. Акції подавалися президенту тільки золоті — у 20-30 мільйонів доларів. Червоні директори у його приймальні займали чергу. Пропонували сталеливарні, металургійні, хімічні заводи, комбінати, корабле- і літакобудівні об’єкти, торгові флоти, самі кораблі, літаки, які піднімалися в небо, стверджуючи, що вони українські й найбільші в світі. Вітольд у такі хвилини почував себе кардиналом Рішельє. Йому ввижалося, що тепер від нього залежало все: і доля цих прохачів у його приймальні, і їхній бізнес, і вивіз капіталу на далекі і невідомі острови, назв яких він до цього навіть не чув. Сидячи у цьому високому кріслі, він давав собі звіт, що тепер від нього залежить майже все. Адже ніхто так не впливає і не контролює процес у державі, як він і його тіньовий Ришельє-2 — Едуард Шор. Останній піднімав до небес його рейтинг і чим він був вищий, від того ставали вищими, відповідно, й відсотки як Мироновича, так і Шора. Це тішило честолюбство обох, і Шор вечорами, сидячи у найпрестижніших ресторанах з Мироновичем, хвалився, що після вдалих операцій у великій грі головне — підтримання авторитету свого партнера у суспільстві. Він кадив фіміамним димом душу Мироновича, втішаючи його непомірну пиху в хвилини великих фінансових оборудок, віддаючи данину таланту Мироновича, і для останнього слова Шора ставали нектаром, який не знайдеш у жодному рецепті знаменитих київських ресторанних кулінарів.

Вітольд усім товстосумам йшов назустріч, пам’ятаючи, що з пирога для Папи і йому перепадуть певні золоті крихти, з яких він уже складав чималеньку свою піраміду. Залишалося тільки підписати той чи інший документ, відвідувачам подати йому вже відкритий рахунок і назву острова в тому чи іншому океані планети від відсотків і кількості акцій на тому чи іншому заводі або концерні, який був державою проданий за копійки, як і Георгію Нетудихаті його завод, що тепер давав мільйонні прибутки вже новим власникам і їхнім високопоставленим покровителям.

Вітольд офіційно відмовився від своєї юридичної контори «Шор і Миронович», передавши її своєму другові й кумові Едуарду Шору. Сам офіційно заявив, що він — тільки державний службовець. Іншими словами, поважний державний чиновник, якщо хочете — один з найбільших достойників у державі. У нього немає ніякого бізнесу. Всі свої гроші він уклав в акції кількох заводів, що можете зробити і ви, і живе ледь не на одну заробітну державну платню, поверх якої інколи, але досить рідко, падають дивіденди від тих чи інших акцій того чи іншого заводу, які давно вже дихають на ладан і чекають свого часу, аби і їх підвели до списку об’єктів-банкрутів та продажу з аукціону підставним особам, а після цього — несподіваної приватизації. Принаймні, про це свідчить і його скромна податкова декларація.

VIII

На стіл перед Вітольдом сів несподівано горобець. Французький горобець, подумав Вітольд і почав його уважно роздивлятися. Точнісінько як наш, український. Такий самий сміливий, нахабнуватий і сірий. Він стрибав десь за метр від Вітольдової руки. Зупинявся, нахиляв якось дивовижно набік голову, одним оком дивився на Мироновича, ніби запитував: «А ти звідки?» Потім погляд перевів на каву-плате, морозиво з незнайомими родзинками, розчарувався у ме­ню, у Вітольдові, що їв і пив такий нікчемний, з його точки зору, харч, і перелетів до молодої мами-француженки, що примушувала їсти здобну французьку булочку і запивати калорійним молоком свого малюка, а той відламував щедрі шматочки булочки, кидав їх горобцеві і з задоволенням сміявся мало не на всю кав’ярню.

«Дивовижний світ, — розмірковував Миронович. — Птахи, як і люди, і народи — різні. Мабуть, є серед птахів у світі за своєю пташиною ментальністю схожі на романтично-революційних французів, педантичних німців, винахідливих японців, працелюбних китайців, довірливо-сентиментальних українців, вічно воюючих росіян, донжуанистих іспанців, філософських індусів, безцеремонних євреїв, відчайдушних арабів і традиційно консервативних англійців та шотландців».

Француженка поклала перед Вітольдом рахунок і він піймав себе на тому, що було б добре, аби ми так на планеті між усіма народами розуміли і мову, як усі ми розуміємо порядок чисел, їхню суму, і читаємо все це без допомоги перекладачів. Несподівано він прислухався до голосу нових відвідувачів кав’ярні.

Хто хоч раз перебував за кордоном, той пам’ятає, як серед різноголосся різних мов світу ти раптом чуєш до болю знайому фразу. Таку фразу щойно почув і Вітольд і одразу визначив, кому вона належить — позаду нього говорив його колишній компаньйон Корнієнко, якого він, як кажуть у колі шахраїв, а по-вченому — олігархів, так підступно