Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

із зав’язаними очима. І неодмінне «Свідоцтво» у золотій рамі з позолотою літер, яке свідчило, що юридична фірма входить до числа першої п’ятірки найбагатших фірм республіки. Набір милих секретарок, котрі в клієнтів викликали приємні спомини, що асоціювалися з конкурсами краси чи виставкою мод за участю кращих фотомоделей країни, ненав’язливо час від часу з’являлися перед очима клієнтів, цікавлячись їхніми бажаннями, потребами. Інколи Миронович затримувався й на півгодини. А тоді заходив до приспаних і знуджених клієнтів, які чекали його як свого рятівника. Завжди підтягнутий, акуратний, елегантний. У костюмах від кращих кутюр’є, люб’язно посміхався, вітаючись з кожним з гостей за руку і запрошував усіх до столу перемов. Перед цим, звичайно, не забувши вибачитися за своє запізнення.

Усі зустрічі відбувалися на дуже високому і серйозному рівні. Адже після цього він закликав своїх кращих юристів-експертів, спеціалістів у тій чи іншій галузі, і вони називали відомі з преси процеси, що були виграні інвесторами саме завдяки фірмі «Шор і Миронович». Серед цих фірм, ніби між іншим, Едуард Шор чи хтось інший із юристів-експертів називав якусь всесвітньо відому фірму типу UMC, «Моторола» чи «ВінерФорд», або концерн «Міцубісі», залежно від того, про які інвестиції, в якій галузі йшлося, і Миронович устами своїх підлеглих запевняв присутніх, що ця справа їм під силу і абсолютно виграшна. Цей принцип вести перемови з клієнтами ніколи не змінювався і одні й ті ж словеса постійно висіли на кінчиках їхніх язиків, як висить постійно зміст на платівках з записом чи електронних дисках. Київські перекладачі, з якими інвестори приходили у фірму, самою фірмою під час попередніх розмов відхилялися, Мироновичем і Шором запрошувалися тільки молоденькі перекладачки, переважно випускниці Києво-Могилянської академії чи Інституту іноземних мов. Вони словеса Мироновича чи Шора перемелювали з такою спритністю, ніби каву в зернах у механічних кавомолках. Гості й справді чули пахощі кави, що парували перед ними на столі, але не вникали, здавалося, в їхній зміст, захоплюючись вродливими українками, і щиро дивувалися такій досконалості перекладу на їхній рідній мові, що звучала під стелею фірми «Шор і Миронович» майже без акценту.

— Як, і «Моторола»?

— О, так, — кивав ствердно головою Вітольд. — В усіх проблеми. Закони у нас недосконалі. Залишки від уламків імперії. Своїх ще не створено... Доводиться користуватися імперськими. Яка проблема у вас, якщо не секрет?

Перекладач викладав суть справи. Вітольд уважно слухав у присутності і своїх двох-трьох юристів і, не кліпнувши оком, запевняв, що ніяких проблем.

— Це питання нам під силу...

Тим більше у нього такі великі зв’язки нагорі. Адже у нас ще не діє верховенство права.

— У нас діє верховенство телефонного права... Верховенство блату, знайомств... За все це треба платити. Нічого не поробиш — рудименти колишньої імперії... Але все буде о’кей...

Вони підписували контракти на десять-двадцять відсотків від суми інвестиції, показували дорогу до каси, і тоді Вітольд і компанія закуповували землю в престижних місцях Києва за копійки... Через рік-два вони продавали її в десять разів дорожче від першоціни. Українські гроші конвертувалися у тверду валюту. У «дерев’яних» Вітольд тримати рахунки не ризикував і шукав шлях нагору. Для цього він тоді, не без допомоги і консультацій Шора, кинув двох своїх компаньйонів по бізнесу — українця Вадима Корнієнка і канадця українського походження Богдана Савицького десь, як мінімум, за скромними підрахунками, мільйонів на десять-п’ятнадцять у твердій валюті.

Перших два-три роки справи в інвесторів і компаньйона йшли добре. Труби, що випускав їхній завод, користувалися світовим попитом, і раптом Миронович заявив компаньйонам, що цей бізнес — невигідний. Росія не дозволяє легально ввозити труби на свою територію за демпінговими цінами, Америка — так само, захищаючи свого вітчизняного виробника. Все йде, мовляв, до того, що завод стане банкрутом. Так воно ніби й сталося. В урядовій пресі Миронович помістив невеличке, набране петитом, оголошення про банкрутство заводу. Знайомий суддя Едуарда Шора прийняв відповідне рішення і прибутковий, вартістю у 60 мільйонів доларів, об’єкт пішов з молотка за вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Звичайно, пішов у кишеню Мироновича, яку він образно назвав «кишенею Шора». А нібито збанкрутілий завод Шор з величезними проблемами продав далекому своєму родичеві майже з типовим українським прізвищем — Георгію Нетудихаті. Так золотий Клондайк із сталевих труб опинився в руках Мироновича. Звичайно, він не забув Вадима Корнієнка як компаньйона й кредитора, і суд виплатив йому усі 33 відсотки акцій із суми вісім мільйонів 900 тисяч гривень. Начебто саме за таку суму в тендері придбав колишній завод Мироновича-Корнієнка-Савицького новий власник Георгій Нетудихата. Тепер Мироновичу залишилося тільки піти в політику і таким чином захистити свій чималий капітал, нажитий швидко і точно. Яким уже чином — ніхто тоді не докопувався. Закони й справді мали місце недосконалості, і хто був спритніший — встигав ловити свою золоту рибку в каламутній воді.

Вітольду Мироновичу того пам’ятного для нього року допомогла президентська передвиборна кампанія. Новий кандидат на цю високу державну посаду шукав грошових мішків і юристів. У Вітольда Мироновича вже було і те, і друге, і він незабаром твердо засів у центральному штабі одного з найперспективніших і найгрошовитіших кандидатів у президенти. Пішов, як він тоді висловився перед Шором, ва-банк.

Або пан, або пропав.

Саме після переможних президентських виборів Мироновичу й посміхнулася щаслива, як гадав він, доля. Вибори були виграні. І вчорашньому бідному, погано одягненому адвокатові з провінції світила чимала посада в секретаріаті президента. Посада, яку він чекав стільки незалежних років.

— Мені посміхається сам Господь Бог, — якось сказав він Едуарду Шору.

— І трохи я, — посміхнувся Шор, поправляючи великі окуляри на великому носі.

— І трохи — ти, — погодився Миронович.

Тоді йому посміхався не тільки Шор, але й — великі власники великих промислових об’єктів, які хотіли за безцінь, «методом Мироновича» і собі прибрати до своїх рук державні прибуткові фабрики і заводи через імітацію банкрутства. Це була переважно гвардія червоних директорів і вчорашніх комуністів. Тих, хто прийшли в майбутнє з минулого. Рухівці, наївні і впевнені, що вони будують суспільство справедливості й свободи, тим часом ще мітингували на вулицях і майданах. Викидали одні за одним уже нікому не потрібні гасла і засуджували зі словами «Ганьба!» то одне, то інше негативне явище в суспільстві. То приватні банки, то траст-компанії, які народжувалися, як гриби, і лопалися, як мильні бульбашки, залишаючи