Харлан Кобен - Додому

двадцять-двадцять п’ять хвилин їзди.

— Не розумію.

— Учора я підмінив твій телефон.

— Так, я знаю.

— Коли твій огрядний друг з ігрових автоматів тимчасово конфіскував згаданий телефон, він прикріпив до нього маячок.

— Справді?

— Так.

— То він слідкував за місцем мого розташування.

— Що ж, звісно, не твого. Один з моїх хлопців приніс телефон у «Кларідж». Він поселився в готелі під вигаданим іменем Майрон Болітар.

— Той хлопець із моїм іменем поселився в номері-люкс «Девіс»?

— Ні.

— Але моє ім’я звикло до розкоші.

— Усе сказав?

— Майже. Тож Гладкий Ґанді думає, що я у «Кларіджі»?

— Так. Ти зайдеш через боковий службовий вхід. Моя людина поверне тобі телефон. Він також закріпить на тобі два «жучки» для прослуховування.

— Два?

— Залежно від того, куди ти підеш, вони можуть знову тебе обшукати. Сподіваймося, вони не знайдуть обидва відразу.

Майрон розумів. Коли Уїн прикріплював маячки на автомобілі, він завжди клав один під бампер, де його можна було легко знайти, і ще один там, де знайти складніше.

— Скористаємося тією самою кодовою фразою.

— «Ближче до діла»?

— Так, дуже добре, що ти пам’ятаєш, — сказав Уїн, а тоді обернувся і зміряв поглядом Майрона з ніг до голови. — Скористайся ним, навіть якщо не вважатимеш, що це допоможе.

— Га?

— Ми весь вечір не спускали очей з ігрових автоматів, — сказав Уїн. — Твій нерозлучний друг Гладкий Ґанді нікуди не виходив. Не заходив ніхто схожий за описом на Патріка чи Ріса.

— Є якісь припущення?

— Він може тримати їх у приміщенні з ігровими автоматами. Ми помітили ознаки… — Уїн зупинився, підвів палець до губ, — …ознаки життя у підвалі.

— Ніби там унизу хтось є?

— Так, ніби там унизу більше за одну людину.

— Ви користувалися тепловізором?

— Так, але стіни підвалу грубезні. Проте…

— Що?

Уїн відмахнувся. Автомобіль зупинився.

— Моя людина прямо всередині ліворуч. Заходь, бери свій телефон, підключай пристрої прослуховування, лови таксі до Фулгем-Палас-роуд.

Майрон зробив, як просив Уїн. У пам’яті зринули короткі спогади про останнє перебування у готелі, смерть, руйнування та безлад після цього, але він відкинув їх на задній план. Майрон не впізнав чоловіка, який йому допомагав. Той мовчки робив свою справу. Спочатку він прикріпив жучок під сорочку на груди Майрона.

— Ой, холодно, — сказав Майрон.

Жодної реакції.

Чоловік поклав інший жучок у Майронів черевик. Майрон вийшов крізь парадні двері.

— Я можу вам допомогти, пане? — запитав швейцар в уніформі та циліндрі.

Занадто міцно стискаючи сумку з грошима, Майрон нишком озирнувся навколо, чи ніхто підозрілий за ним не стежить. На вулиці ще нікого не було — ніхто не спирався на стіну, вдавано читаючи газету, ніхто не спинився, щоб зав’язати шнурки абощо.

Єдине варте уваги — це сіра машина з тонованими вікнами нижче вулицею ліворуч.

— Таксі, будь ласка.

Швейцар свиснув у свисток, хоча чорний кеб стояв просто поряд з місцем, де був Майрон. Він улаштував цілу виставу, відчиняючи Майронові дверцята. Майрон покопирсався в кишенях у пошуках монет, не знайшов нічого і лише безнадійно стенув плечима.

Швейцара, здається, це не вразило. Майрон ковзнув на заднє сидіння, простягаючи ноги, і сказав водієві адресу банку на Фулгем-Палас-роуд.

За три квартали Майрону стало зрозуміло, що сірий автомобіль їде слідом за ним. Майрон знав, що лінія між ним і Уїном була відкрита, тому Уїн міг усе чути. Проте ще не було потреби з цим бавитися. Майрон узяв телефон і підніс до вуха.

— Ти тут?

— Тут.

— Слідом за мною їде сірий автомобіль, — сповістив Майрон.

— Марка?

— Не знаю. Я не тямлю в автомобілях. Тобі це відомо.

— Опиши, будь ласка.

— На емблемі агресивний лев на задніх лапах.

— Сіре «Пежо». Французький автомобіль. Ти любиш французів.

— Ще й як люблю.

Попри те що була п’ята ранку, рух на Фулгем-Палас-роуд видався доволі інтенсивним. Майрон вийшов з таксі перед банком «НатВест». Певна річ, він був зачинений. Майрон заплатив водієві й вийшов. Таксі від’їхало. Майрон стояв перед будівлею банку, тримаючи в руках сумку з готівкою. Банкноти були «позначені», тобто Уїн знав серійні номери на них, але Гладкий Ґанді не вимагав «непозначених» банкнот. Чи це знову була ситуація з фільму? Хто перевіряв серійні номери на банкнотах, витрачаючи гроші?

Цілу хвилину Майрон стояв там, як дурень, а потім задзвонив його телефон. Номер був прихований, але це мав бути Гладкий Ґанді. Майрон відповів, розмовляючи з поганеньким британським акцентом, якомога краще копіюючи дворецького Альфреда.

— «Маєток Вейнів. Я його покличу, пане».

— Це з Бетмена, — сказав Гладкий Ґанді, здавлено гигикнувши. — Який з них ваш улюблений? Крістіан Бейл, так?

— Є лиш один Бетмен. Його ім’я Адам Вест.

— Хто?

Ця нинішня молодь.

— Бачите сірий автомобіль з тонованими вікнами?

— «Пежо», — сказав Майрон, хизуючись своїми новими знаннями про автомобілі.

— Атож. Сідайте туди.

— А що з Деніз Нуссбаум у банку?

Гладкий Ґанді відключився.

Машина під’їхала. Худорлявий темношкірий хлопець, якого Майрон бачив у задній кімнаті закладу з ігровими автоматами, відчинив задні двері й сказав:

— Поїхали, друже.

Майрон оглянув машину. Один водій. Один худий молодик.

— Де двоє хлопчаків?

— Я везу тебе до них.

Худий посунувся, звільнивши місце для Майрона. Майрон завагався, але сів. Худий темношкірий хлопець сидів поруч із ним і дивився у ноутбук.

— Дай мені свій телефон, — сказав він.

— Ні.

— Він однаково тобі не знадобиться, — широко всміхнувся молодик. — Я заблокував його.

— Перепрошую?

— Бачиш ноутбук? — усміхнувся він Майронові. — Я використовую його, щоб перебити твій сигнал. Так, як і вчора, коли ти постійно обмінювався даними з тим, хто там тебе прослуховував? Що ж, він більше тебе не чутиме. О, якщо на тобі жучок чи щось таке… Те саме.

— Ще раз уточню, — запитав Майрон, — твій ноутбук блокує всі сигнали?

— Саме так, — відповів хлопець, осміхнувшись ширше.

Майрон кивнув. Тоді відчинив вікно, вихопив з рук худорлявого хлопця ноутбук і викинув його у вікно.

— Агов! Що це за…? — він глянув у заднє вікно на розбитий ноутбук, з якого стирчали деталі. — Ти що накоїв? Знаєш, скільки він коштує?

— Мільярд фунтів?

— Це не смішно, приятелю.

— Я впевнений у тому, що не смішно. А тепер досить ігор. Телефонуй Гладкому Ґанді.

Хлопець має такий вигляд, ніби от-от розплачеться.

— Ох, не треба було цього робити, — жалібно пискнув він. — Я просто робив, що мені веліли.

— А тепер роби те, що кажу тобі я. Телефонуй Гладкому Ґанді. Повідом йому, що гроші в мене. Я хочу бачити хлопців.

— Знаєш, скільки мені коштував той ноутбук? — спитав молодик, опустивши плечі.

— Мені байдуже. Якщо ти мене знову роздратуєш, то я і тебе викину крізь вікно.