Марія Євтушенко - Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко

14

За столом панує тиша. 

Усі очікують відповіді Богдановича, і я в тому ж списку.

Чоловік вже встиг витерти радісні сльози з кутиків очей і зараз впевнено витирає вуса, вимазані у нашій домашній сметанці. 

Питання я поставила доволі серйозне, як на мене, адже йде мова про мій талант і його оцінку, та мені страшенно хочеться сміятись. Особливо у той момент, коли один з друзів Богданича облизує ложку і дивиться на себе у її відображення, а от інший стібеться, повторюючи рухи Мирослава, скосивши на нього погляд.

Останній явно про щось задумався. 

“Напевно, готує віддачу!” — підказує мені внутрішній голос і одразу ж підкидає доволі каверзні “віддачі” з боку столичного лицаря.

Ховаю очі донизу, розглядаючи муху, яка всілась на край тарілки із запашним бабусиним хлібом, і лаю її в думках, адже примудрилась оминути усі пастки та пожерти хліба. Певна, що і сметанки хоче, та до вусів Богдановича не ризикує підібратись! Тут я на її боці — прихлопне і вусом не моргне. Я і так на грубість нарвалась, тому загострювати ситуацію своїм тихим сміхом не маю наміру.

— Насправді, — підводжу голову, почувши голос потенційного керівника, — важливо, що ти про це думаєш, а не хтось інший. — Друкарська машинка в моїй голові розім'яла клавіатуру і б'є по буквах, занотовуючи наступні слова: — Твоя думка для тебе має бути найважливіша. 

— Угу, — тихо відповідаю, киваючи головою, адже в його словах є сенс. Я розумію, про що він, але мені не завадить запам'ятати кожне слово та інтонацію, щоб подумати над цим коктейлем наодинці, а не тоді, коли на тебе дивиться ціла купа очей.

— Впевненістю не так просто володіти. У тебе є талант, але над ним потрібно працювати, його потрібно розкривати й вдосконалювати, — слідкую за губами Богдановича і втягую їх, як губка. — Самовдосконалення. Над цим теж варто працювати й вперто йти до поставленої цілі, — бачу, як гарні губи розтягуються в легкій усмішці та не можу відірвати погляду. — Яка в тебе ціль?

— Робота! — випалюю доволі голосно. 

Хоч і я залипла на певних частинах обличчя Мирослава, хоч в думках і не була серйозною, проте все чула і вловила. 

— Вона улюблена? 

— Так! — чітко відповідаю і дивлюсь в карі очі, на дні яких мені привиджується каштан у сонячному промінні. Темний, насичений, який тільки-но впав із дерева в обійми зеленої трави. 

Я люблю каштани, а їх люблять наші поросята. Та у нас вони одні, а от у столиці, де серед алей, будинків, у парках, всюди, де ростуть каштани — інші. Їх об'єднує родюча українська земля, а от нас об'єднує цей стіл, за яким зібрались різні “каштани”. Дерево буде рости в різній місцевості, головне для неї — сприятливі умови: ґрунт, вологість, сонце. У мене ж є бажання до праці, талант, наполегливість, а переді мною, можливо, мій майбутній роботодавець. Я маю усе необхідне, щоб рости, пускати коріння, самовдосконалюватись… потрібно лишень впасти з гілки дерева у зелену траву, а далі діло за тобою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно