Уляна Пас - Згадай мене, Уляна Пас

Йду за дівчиною у коридор, а тоді вона показує мені на двері, за якими і знаходиться кабінет адміністратора. 

- Дякую тобі! - щиро дякую Жені. 

- Удачі! - вона повертається до роботи, а я стукаю у двері й різко тягну їх на себе. Хочеться вірити, що я не роблю чергову дурницю. Хочу, щоб ця робота допомогла мені відволіктись, інакше скоро я стану плаксою та істеричкою. 

- Доброго дня, я вам телефонувала, - проходжу в невеличкий кабінет і бачу жінку років сорока з серйозним поглядом і червоною помадою на устах. 

- Діана? Проходь, сідай! - вказує мені на крісло навпроти себе, і я одразу роблю так, як вона говорить. 

Вже через кілька хвилин перше враження про цю жінку розвіюється. Олена виявляється чудовою жінкою. Швидко вводить мене в курс справ і пропонує хороші умови роботи. Ми прощаємося до завтра, і я, окрилена, залишаю її кабінет.  

- Ну що там? - питає Женя, коли бачить мене в залі. 

- Мене взяли. Завтра буду стажуватись, - радісно випалюю. 

- О, так це ж чудово! Завтра якраз моя зміна! До зустрічі тоді! - Женя біжить обслуговувати гостей, а я залишаю кафе. 

На вулиці холодно і сиро, але навіть така жахлива погода не розвіє мого чудового настрою.  Зараз у мене є лише одна проблема - треба якось розповісти про роботу мамі. Тільки от про це я буду думати, коли повернуся додому. 

Дістаю з сумки телефон і, поки йду на зупинку, шукаю серед контактів номер Захара. Дзвонити йому зовсім не хочу, але ж пообіцяла, тому вирішую дотримати слова. Автобуса ще немає, тому набираю номер хлопця і слухаю довгі гудки. Захар не змушує мене довго чекати і відповідає після третього. 

- Я думав, ти не подзвониш, - радісно заявляє.

- Правильно думав, - бурчу. - Я не збиралася. Кажи, що хотів. 

- Зустріньмося, - випалює. - Ти де зараз?

- Захаре, думаю, не варто. Просто скажи… - договорити не встигаю, тому що знайомий червоний автомобіль гальмує зовсім поруч на узбіччі, і я добре бачу радісну фізіономію колишнього хлопця. - Ти мене переслідуєш? - питаю у слухавку.

- Просто перестрахувався, Ді, - хмикає і завершує виклик. Швидко виходить на вулицю і прямує до мене. - Давай додому підвезу, заодно поговоримо. 

Я не хочу сідати до нього в машину. Розумію, що Захар навмисне це робить, щоб залишитися зі мною наодинці. Та коли люди на зупинці починають звертати на нас увагу й перешіптуватися, розумію, що доведеться вдруге його послухатись. 

- Кажи, що такого важливого сталося, - заявляю, щойно авто зривається з місця. 

- Я кохаю тебе, Ді! - випалює Захар і несподівано зупиняється на узбіччі. - Спробуймо ще раз! 

- Ми, здається, все обговорили! - я зовсім не здивована, що все дійшло до цього. - До того ж за ці два місяці у тебе було більше десятка дівчат.

- Ти рахувала? - Захар повністю повертається до мене обличчям та усміхається по-ідіотськи. 

- Робити мені нічого! - фиркаю. - Просто практично кожного дня ти був з іншою дівчиною. 

- Але всі вони не ти, Ді, - зітхає Захар. - Насправді я думав, що ти ревнувати будеш, але цього не сталося. 

- Ревнують, коли кохають, а ми з тобою… не пара більше, - відповідаю. - Завершуймо на цьому. Ти збирався додому мене відвезти.

Видно, що Захар незадоволений таким завершенням нашої розмови, але, на щастя, заводить двигун і ми таки рушаємо. 

- Що ти робила в кафе? З кимось зустрічалася? - питає, зупиняючись на світлофорі.

- Працювати там буду. Завтра розпочинаю, - мені здається, нічого страшного не станеться, якщо Захар знатиме правду. 

- Нічого собі! І твої батьки не проти? - дивується. 

- Вони ще не знають, - хмикаю. - Сподіваюся, що будуть не проти. 

Коли автомобіль зупиняється біля мого будинку, я одразу помічаю на сусідському подвір'ї білий Камаро. Серце робить у грудях переворот і стає недобре. Здається, мої намагання втекти від думок про Рому зазнали фіаско. Навіщо він повернувся сюди? Щоб зробити моє життя ще важчим? 

- Дякую, що підвіз, - кажу стримано і відчиняю двері.

- До завтра, Ді! - кричить Захар. 

Встигаю лише ступити на подвір'я, як автомобіль рушає, а з будинку виходить Рома. Він похмуро розглядає автомобіль Захара, а тоді переводить погляд на мене. 

Складається враження, ніби я зробила щось не так, але ж насправді це він поводиться так, ніби ми зовсім чужі. 

Відвертаю голову і мовчки проходжу в будинок. Тільки за зачиненими дверима переводжу подих і намагаюся вгамувати шалене серцебиття. Цікаво, коли я зможу нормально реагувати на цього хлопця? А відповідь "Ніколи" я готова пропустити крізь вуха.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно