Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

От халепа! Чомусь про опіки й інші травми, які мали залишитися у його двійника після вибуху, він і не подумав! Данило звів брови й уже збирався видати чергову вигадку, але Агнеса випередила його:

— Тео був на площі на вашій демонстрації. Він бачив усе, що відбувалося до вибуху. А потім почалася паніка, й він не зміг вас знайти ані серед постраждалих у лікарні, ані серед тих, кого опитувала поліція. І раптом ви з’являєтесь у будинку, ніби нічого й не сталося! Як це можливо?

Данило зітхнув.

— Я отямився вже в ліжку. Мене підібрали якісь люди,— невпевнено почав він.— Я не знаю, що бачив Тео, бо нічого не пам’ятаю. Можливо, відкинуло вибуховою хвилею. Зараз зі мною все гаразд.

Почувся віддалений гуркіт, він наближався, й Данило знову задер голову. З арки між двома будівлями раптово вилетів потяг. Точніше, потягом це можна було назвати лише умовно, та й пересувався він не по рейках, а під ними. Радше це було схоже на різновид метро — невелика кабіна машиніста, овіяна парою, позаду якої тряслися кілька маленьких вагончиків з пасажирами. Здається, Данило десь читав про такий транспорт — за старих часів він називався монорельсом. «Потяг» стрімко промайнув між будинків і зник з очей.

Данило помітив, що Агнеса крадькома роздивляється його, вочевидь, чекаючи продовження розмови, але тільки-но він обернувся, до неї, дівчина відвернулася. Вітерець грав неслухняним чорним кучериком, який вибився з її зачіски. Білі квіти на ширококрисому капелюшку ледь помітно тремтіли в такт руху. Екіпаж викотився на широку прямокутну площу, де височів величний готичний собор. Гострий різьблений шпиль, здавалося, проколював холодну синь і губився вгорі, й тільки птахи бачили його верхівку. Темні стрілчасті вікна будівлі заповнювали вітражі.

— Михайлівська площа,— тихо сказала дівчина, роздивляючись скульптуру янгола над входом до собору.— Ми в самому центрі, і звідси, як бачите, зовсім близько до нашого будинку.

Данило мигцем оглянув пейзаж. Крамниця валіз, цукерня, магазинчик незрозумілих приладів, ресторан «Жорж» і кілька столиків під парасольками на літній веранді. За чашкою чаю сидів хлопець, задумливо втупившись в екран якогось чотирикутного пристрою. Данило придивився. Хлопець опустив важіль, і на екран з дзижчанням виповз інший аркуш. Механічна... книга? Екіпаж летів далі, й розгледіти уважніше не вийшло.

Біля закладів стояли запряжені кіньми екіпажі, а де-не-де вздовж тротуарів рухалися маленькі чорні автомобілі з опуклими фарами на тонких колесах зі спицями, як у велосипедів, і трубами, що пахкали парою. Тут усе їздить на паровій тязі, чи що? Один з паромобілів обігнав їх, заскочивши колесами на тротуар, і водій обурено просигналив. Колясу обдало густою сумішшю пари й вугільного диму. Все це скидалося на звичайну площу якого-небудь старого міста в Європі, якби не циліндри й ширококрисі капелюшки на головах перехожих і фраки, тростини, корсети й довгі брижаті спідниці. Також помітна була любов леобуржців до всякого роду хронометрів, барометрів й інших вимірювальних приладів, збільшувальних лінз і моноклів на тонких ланцюжках. Але за всієї химерності міста, яке оточувало Данила, впадало в око інше. Всі вивіски тут були... російською мовою. Назви вулиць і номери будинків були написані, схоже, зовсім нещодавно, згори німецького готичного шрифту, ніби хтось за один день «переклав» усе місто іншою мовою. Над рестораном висів широкий транспарант: «Жить в Леобурге — гордость и честь!»[15]

А ще на цій площі Данило вперше побачив леобурзьких поліціянтів. Вони були в чорній формі з білосніжними еполетами, на голові мали капелюхи з білою стрічкою, а пересувалися на двоколісних мотокатах, височіючи над натовпом, як в’язничні наглядачі. Люди минали їх, не піднімаючи поглядів, і щоразу прискорювали крок. Навіть Агнеса відводила очі, коли їхня коляса пролітала повз двоколісного поліціянта.

Данило вже збирався запитати в Агнеси з приводу вивісок, але його увагу відвернув високий аристократ, за яким по тротуару перевальцем дибав механічний пес. Точніше, він був би схожий на пса, якби мав голову. До спини дивного пристрою кріпився портфель.

— А який зараз рік? — раптом запитав Данило, впіймавши пильний погляд Агнеси.

— Сім тисяч п’ятсот двадцять шостий,— здивовано відповіла вона.— Ви навіть цього не пам’ятаєте?!

Ого! Отже, вони живуть за іншим календарем. Здається, за візантійським. Але чому?! І взагалі, чому цивілізація тут розвивається так повільно й дивно? Де електрика, інтернет, Ілон Маск із його ракетами? Чому Агнеса й Тео такі схожі на Джекі й Федю? Та не просто схожі — вони ніби розлучені в дитинстві близнюки! Данило почухав потилицю. Оскільки він не марить і не спить, то має бути якесь логічне пояснення...

Повз них з ревом пронеслося щось схоже на сосиску, яка пихкала парою. Їхній візник привітно махнув рукою водієві.

Так. Згадаємо про логічне пояснення.

— На жаль, я нічого не пам’ятаю,— знизав плечима Данило.— Забув, наприклад, що таке водомобіль.

— А ви так вірили в цей винахід, витратили стільки коштів,— зітхнула Агнеса і, помітивши його спантеличений вигляд, швидко пояснила: — Це новий різновид автоматичного екіпажа. Схожий на паромобіль, але вода використовується як паливо.

Данило кивнув, хоча насправді не зрозумів. Здається, він чув щось таке по телевізору... Автомобілі на воді, точніше, на водні... Невже тут теж вигадали щось таке?

— На першому випробуванні все минулося добре. А під час показового пробігу екіпаж вибухнув.

Коляса звернула в темний вузький провулок, колеса загуркотіли по бруківці.

— І цей... водомобіль... винайшов я?

Агнеса глузливо посміхнулася.

— Ні, ви заплатили тому, хто його винайшов.

Данило гмикнув. Хоч десь можна побути багатим і знаменитим.

— Це тому диваку на літоциклетці? Чи тут є й інші винахідники?

— Леобург — місто вчених,— золотаво-зелені очі Агнеси здивовано розширилися.— Ми постачаємо винаходи до багатьох країн, це головна стаття нашого бюджету. Весь світ ступає по наших слідах.

Данило кивнув. Мова Агнеси, коли вона заговорила про власне місто, стала схожою на лозунги з плакатів. Хоча тепер Данило зрозумів, чому місцеві говорили німецькою — колись уся європейська наука використовувала цю мову. Але чому Леобург так стрімко русифікувався — оце питання.

Екіпаж вилетів з темного провулку на світло, й Данило вражено похитав головою: занедбана річка Білка дивовижно змінилася — з’явилися красиві кам’яні балюстради, мармурові леви, що зажурено дивляться в воду, зникли непролазні хащі очерету. Агнеса обернулася й щось сказала візникові, той пригальмував і зупинився.

— Це Яблунева набережна,— Агнеса вказала віялом уперед.— Тут не пускають екіпажі, тому пройдемося