Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Едвард похитав головою.— Ні-ні, не варто турбуватися! Зараз мені важливіше самому все з’ясувати.

Очі Тео звузилися, він схрестив руки на грудях.

— Здається, я розумію, що за гру ти ведеш,— криво посміхнувся він.— Але не сподівайся, що батько виплатить твої борги — я не дозволю! Хоча мушу визнати: твоє дивовижне зникнення справило на мене враження. Особливо зважаючи на те, що твій асистент досі в шпиталі з важкими опіками.

Агнеса здригнулася. Справді, історія вкрай дивна. Постраждало десять глядачів презентації, а водій досі перебуває на межі життя та смерті. Але ж Тео розповідав, що Едвард намагався опустити розпечений важіль аварійного клапана й був усередині водомобіля, коли пролунав вибух. Навіть якщо зникнення й було підлаштоване навмисно, на його долонях мають залишитися опіки! Едвард помітив її погляд, сховав руки до кишень і нервово облизав губи. Агнеса заклякла на місці. Що з ним сталося? Чому його не було в шпиталі, куди відвезли всіх постраждалих?

— Мені дуже пощастило,— по паузі сказав Едвард.

Агнесі здалося, що він хотів щось додати, але передумав.

— Гаразд, розкажеш історію свого щасливого порятунку інспектору з небезпечних виробництв і поліції,— зверхньо промовив Тео й додав: — І лікар Жуков неодмінно огляне тебе ввечері.

Едвард силувано всміхнувся й кивнув. Агнеса вже збиралася збігти по сходах, аж тут Тео звернувся до неї:

— Люба Агнесо, чому б тобі не поїхати з кузеном на прогулянку містом? Якщо він дійсно нічого не пам’ятає, йому це буде корисно.

Агнеса здригнулася. Тео жартує? Залишитися з Едвардом сам на сам?! Менш за все їй зараз хотілося розмовляти з ним, терпіти його слизькі компліменти й посміхатися у відповідь на непристойні дотепи. Певно, ставлення до ідеї прогулянки позначилося на її обличчі, бо Едвард відчайдушно захитав головою:

— О ні, не варто турбуватися! Якщо Агнеса не хоче...

Дівчина зіщулилася. Тео повільно розвернувся до неї. Чому він відсилає саме її, а не якогось служника? Що задумав? Він здавався нетерплячим і роздратованим, наче не чекав, що в будинку буде ще хтось із родини. Певно, він не знає, що Беата також лишилася вдома... В темно-карих очах Тео промайнула злість. Агнеса зітхнула: чи їй не знати, яким небезпечним може бути черговий вибух його люті. Хай що там вона собі думала, а доведеться їхати з його братом. Так треба. І вона не посміє о слухатися.

— Ні, Едварде, я поїду охоче...— покірно відповіла вона й опустила очі.— Я покажу вам Леобург.

Інша реальність.

Данило не розумів до кінця значення цих слів до того, як переступив поріг свого будинку «по той бік». Від Романівки не залишилося й сліду, і тепер «замок» цілком гармонійно вписувався в оточення подібних йому розкішних будинків, обриси яких бовваніли за огорожею. На табличці над центральним входом виднівся родовий герб власників — щит з підковою і хрестом. Усе у дворі було витончене й доглянуте — і стрижені галявини, і зелена огорожа вздовж гравійної доріжки, що вела до воріт, і фонтан — лев, що сидить на трьох кам’яних шестернях. Нічого зайвого, нічого надмірного. Єдине, що залишалося як раніше,— це відчуття від самого будинку. В ньому так само було щось величне й зловісне водночас.

Данило чекав на Агнесу. Дівчина зупинилася біля вікна, натягуючи тонкі білі рукавички, потім вийшла й швидким кроком попрямувала до воріт. Вона кинула на Данила короткий погляд, і він слухняно рушив за нею. Все, що відбувалося тут, здавалося настільки нереальним, що він, на диво, не відчував жодної незручності від спілкування зі своїми новими знайомими. Тео й Агнеса, вочевидь, щось запідозрили, але його все одно переповнювало відчуття незрозумілої ейфорії. Він опинився в місці, куди немає доступу простим смертним, ніби прокинувся у власному сні. Тут усе здавалося можливим — він з легкістю говорив німецькою, носив дивний одяг, спілкувався з людьми, які були майже копією його друзів, і вони сприймали його за свого! Він почувався володарем унікальної сили й нічого не боявся, навіть обіцяної зустрічі з поліцією.

Вони з Агнесою вийшли з воріт і опинилися на вузькій брукованій вулиці. Схоже, нещодавно пройшов дощ, у повітрі відчувалася свіжість, а вздовж тротуару мчали веселі струмочки. Над зубчастими вежами будинку пропливали клапті хмар, нереально білих на тлі глибокого синього неба. Біля воріт, крізь які близько тижня тому вони з Федею вперше увійшли на подвір’я, стояв білий екіпаж з відкритим верхом, запряжений парою сірих у яблуко коней. Дивно. Після всіх цих розмов про водомобілі він очікував чогось значно технологічнішого.

Позаду почулися кроки. На протилежному тротуарі, помітивши Агнесу, зупинився й торкнувся пальцями циліндра темношкірий чоловік.

— Добрий день, господин Нгуайе[13]! — промовила дівчина з кумедним акцентом і всміхнулася куточком рота.

Стоп. Російською? Але як же...

Задивившись на знайомого Агнеси, який пішов, погойдуючи тростинкою, Данило навіть не помітив, як молодий засмаглий візник із закрученим пишним чубом відчинив дверцята екіпажа й допоміг його супутниці сісти. Данило вмостився на сидінні. Фурман скочив на передок, клацнув батогом, і коляса рушила з місця.

Будинки з крученими кам’яними балкончиками, гостроверхими дахами й химерами на карнизах пролітали повз, переплітаючись у вигадливий візерунок. Ляскання крил голубів, далекий бій дзвонів, пихкання парою чорних автомобілів — звуки зливалися в особливу музику, різкувату, проте дивовижну симфонію, так ніби місто навколо співало. Високо в небі над ними пролетів дивний апарат, схожий на великий велосипед з широкими механічними крилами. Причеплений ззаду мотор випускав іскри й дим, і машина, здавалося, мала ось-ось упасти — водій судомно вчепився в кермо. Данило, витріщивши очі, стежив за ним.

— Літоциклетка.

Від нових вражень Данило й забув, що навпроти хтось сидить. Агнесин голос, такий схожий на голос Джекі, змусив його підскочити на місці. Дівчина пильно спостерігала за ним увесь цей час. Не варто випускати її з поля зору!

— Цікавий пристрій,— сказав він німецькою і напружено всміхнувся.— І багато так літають?

— Конечно, нет[14],— Агнеса, на його подив, відповіла російською і провадила: — Це Оз Гуровіц. Він працює над створенням швидкісного повітряного транспорту.

Данило невпевнено кивнув, згадуючи, як пропливав над будинком дирижабль з миготливими вогниками на борту. На такому справді швидкісні перегони не влаштуєш. Літоциклетка знову виринула з-за даху, сонячне проміння зблиснуло на круглих окулярах пілота. Данило ледве не скрутив в’язи, спостерігаючи за ним.

Агнеса перевела погляд на його руки.

— Едварде, ви ж начебто схопилися за розпечений важіль