Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

він від початку власного господарювання. Івана Михайловича після короткої служби в Петербурзі і не у військовому, а в цивільному відомстві, блудні вогні вже давно не манили – він твердо й навічно вкопавсь у рідну землю, і його інтереси поза маєткові не виходили: тут він був пан, цар, володар, а до іншого мав діло тільки тоді, коли те інше мав змогу чи хотів прибрати до власних рук. Петра Михайловича й мене блудні вогні зманили куди більше – саме в цьому брат і бачив свого гріха; отож у часі несамовитості й бажав отак цілком по-дитячому їх розстріляти. І я певний, що десь у глибині лісу, чи на дні яру, чи в болоті, не втопитись у якому допомагала хлопчача вправність, бо ми дітьми облазили тут кожен куточок, чи серед ланів він раптово зупинявся і несамовито стріляв у корча, чи в дерево, чи в купину на болоті, чи в каменя, де бачив прихистя тих блудних вогнів, бажаючи вбити в собі оте вічне, закладене в душі людській бажання до втечі, щоб пізнати найбільше незвіданих просторів, покинути звичне й віднайти нове, шукати краще, покинувши приїле, оте «добре» шукаючи, яке є там, де немає нас, бо, здається, пізнав, але не так твердо як Іван Михайлович, що незвідані простори не збагачують нас, а розчиняють у собі, що звичне – це пізнане нове, що «краще» нічим не ліпше від «приїлого», що «добре» однакове там, де немає нас, і там, де ми є.

Він пізнав цю істину, прийняв її, але й сумнівавсь – у свій сумнів він і стріляв, напружуючи очі, які помалу в нього гасли, боявся, що коли вони погаснуть цілком, уже ніколи не уздрить блудних вогнів, а що ми є без тих блудних вогнів? Здається, ці самі гризоти мав уже згаданий мною Григорій Сковорода, твори якого дав мені почитати Василь Капніст, адже в своїх віршах той переконував, що годі шукати щастя за морями-океанами, в чужих звичаях та чужих краях, бо воно, справжнє щастя, заховане в собі і в своїй землі, головна ж трудність те щастя віднайти. Воно не в маєтностях, не в ситій їжі, не в добрій одежі, ані в гарному домі, а в чистому високому серці просвіченої, розумної, вибраної людини, яка не стихіями живе, а творить із себе справжню, духовну, тобто вивищену духом людину, а відтак віднаходить і пізнає місію свою, адже кожна людина має для себе те чи інше призначення, має до того чи іншого природження, пізнати яке і здійснити – це і значить: не закопати таланта, про якого вістив Христос.

– Писав Іван Михайлович, – спитав я, – що Петро признавався, ніби до нього приходять чорти, що бесідував із ними і що сповістили йому: заберуть до пекла, а гріх, у який Петро вірив, залишився не спокутований, чи ж правда це?

– Йванові вигадки, – гаряче мовила сестра. – Ніколи не чула, щоб Петро бесідував п’яним із чортами чи щоб на те скаржився. Іван написав таке, довідавшись про Петрового заповіта, от і злостився. Господи! – звела очі до стелі й перехрестилась. – Вибач йому несамовитість його! Петро Михайлович, брате, – поставила Варвара тверді очі до мене, – був химерної вдачі, це так, може, й збаламучений од того, що читав забагато книжок, бо через них нераз і ум за розум заходить. Таке в Петра було, але чорти! Свят, свят, свят! Щезніть і пропадіть, нечестиві! Петро Михайлович, брате, був побожний чоловік і хоча не жив мирно із старшим братом, але честь і порядність утримував і мав їх над усе! Я щодо цього й на іконі поклястися можу.

І вона по-жіночому стукнула кулаком об кулака.

– Отже, й розповідь про ордена, якого обіцяли Петрові чорти, брехня? – спитав я.

– І-і-і! – зчудовано протягла Варвара. – Який ще орден? Гадаю, що в нашого старшого братця від злості ум за розум таки заскочив.

Я думав так само. Здається, до чортів, якщо вони є, ближчий був таки брат Іван, не Петро, і це вони нашептали йому несамовитість, яку й виклав у листі до мене.

Із сестриної розповіді мене вельми зацікавило ще й таке: Петро щось писав. Очевидно, завтрішній день маю присвятити розгляду його паперів, вони можуть сповістити більше, ніж вуста простодушної жінки, яка покійного брата по-сестринському таки любила.

Але поки до того взятися, в мене набігло безліч справ поточних, загальному оку та вуху нецікавих, тобто господарчих клопотів, адже мусив переконатися, в якому стані перебуває маєток мій та й заповіджений мені братовий. Окрім того, мав відбути візиту Івану Михайловичу, а ще до того, як у нас водиться, почувши про приїзд молодого й нежонатого, ті сусіди, в яких на виданні були дочки, а, отже, майже всі, сипнули до мене із візитами, ясна річ, із своїми дочками, між яких були й милі особи, але такої, щоб мене зачарувала, таки не віднайшлося: одне те, що я, за природою своєю, не вельми ласий до жінок, а друге, щодо них остережний, бо не бажаю натрапити котрійсь як на наживу риба. Через це великої гостинності не виявив, хоч усіх приймав із честю та належною чемністю, але прохолодно, давши зрозуміти, що маєток мій у розладнаному стані і поки його не поправлю, ні про які женихання не може бути й мови. Тактика виявилася доброю, бо, довідавшись про розладнання мого маєткового стану, сусіди миттю втратили свій до мене інтерес, адже шукали для укоханих донечок пари вигідної. Отак я мимоволі виявився брехуном, бо діставши спокій од гостей-сусідів засів за маєткові книги, що їх вів із дивовижною старатливістю брат Петро, і не без задоволення та здивування довідався, що маєток боргів не має (більше того, дехто винен мені, на що лежали відповідні квити), прибутки маю достатні, навіть зібралася накопичена сума, про сховок якої знала одна тільки Варвара, вона ж мені того сховка й відкрила, але різних потреб набігло чимало, на які брат Петро завів окрему графу в книзі, приписавши: «Що потрібно зробити», – і там вичислено немало пунктів, один із яких звернув на себе мою увагу особливу, там значилося: «Провітрити склепа-усипальницю, полагодити гроби, на що вжити дубових дощок, скільки треба; справити вхідні двері й вимурувати до склепу сходи». Ретельно вписано до реєстру інші неполадки, які я встиг вимітити по приїзді й власним оком.

Після перегляду книг я пройнявся до брата Петра глибокою шанобою і вирішив рушити на візиту до Івана Михайловича, бо сам він ще не приїжджав, а, як старший у