Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

роді, чекав на поклона від мене. Не скажу, що вибрався на цього візита з легким серцем, знаючи про братове незадоволення щодо Петрового заповіту – він напевне вимагатиме у мене частки й собі. Зрештою, прибрав собі до рук і частки двох сестер Тетяни й Анастасії, які їх віддали, щоб одержати собі віно. Тетяна вже померла, нещасливо вийшовши заміж за гуляку й пияка, а ще й любителя карт Івана Вітневича, який цілком розладнав свого невеличкого мастка – цей плюгавець ставився до нашої сестри Тетяни гірше, як до свого пса, не раз виганяв її роздягнуту вночі на мороз; зрештою, програв своїх кріпосних, будинка й нарешті власну жінку – її врятували дві речі: Петро Михайлович послав Вітневичу загрозливого листа, що приїде і заб’є його, як мерзенного собаку, а друге, той другий гуляка, який Тетяну виграв, прийшов на неї подивитися, а що була вона худа, виснажена, почорніла від гризот та літ, добровільно від неї відмовився, плюнувши й сказавши, що такий непотріб йому нідочого. Згодом по тому вона й відійшла із цього світу, а Вітневич був невідомо ким жорстоко побитий, гадаю, не без участі Петра Михайловича, а тепер пробував, як оповіла мені Варвара, без прихистку. Анастасія вийшла заміж у Полтавську губернію за Опанаса Терентієвича Чернявського, і хоча, як жартували, Темницька вийшла за Чернявського, живе щасливо, має багато дітей, двоє синів її вже в Полтавському кадетському корпусі і скоро стануть офіцерами.

Варвара ж, яка переїхала жити до Петра Михайловича, – вдова, перетерпіла багато горя, втратила сина й дочку, і мала біду від зятя, який зненавидів тещу лютою ненавистю – оце він і перебив Варварі ногу, після чого та окривіла, а після смерті жінки, а Варвариної дочки, вигнав тещу із дому. Не знаю добре спонук, що привело до такої колотнечі (прізвище Варвариного зятя було Тимков і був він із великоросів чи кацапів, як у нас кажуть), але знаю, що Варвара обороняла від звірств власну дочку – сама про те розповідати, попри словохітність, не любить, незмінне кажучи про зятя:

«Хай судить того нелюда Господь!» їхав у повозі до брата Івана Михайловича й думав отак про своїх сестер: тільки в однієї доля склалася щасливо. Дощі вже припинилися, дороги підсохли, хоча траплялися калабані, небо – заставлене громіздкими, нерушними хмарами, яскравобілими вгорі і сірими насподі – вони тягнулись у глибину грядами, а між ними ясносиньо палало небо. Простували лісовою дорогою, вряди-годи колеса потрапляли на коріння, від чого повіз струшувався, загалом же дорога майже заросла травою, в якій проїжджено хіба дві колії, смугами вглиблені в грунт. Ліс листяний: дуб, осика, береза, граби та вільха; спокійно поспівували пташки і на душу мені сходив мир. Із насолодою вдихав густе й свіже повітря, сонце грало плямами під ногами в коней, ті плями сплітали із тінями химерні сітки, і я пригадав, що колись так само їхав поволеньки з батьком по цій дорозі, і той щось мені оповідав про життя лісу, а що з батьком я нечасто мав змогу побути отак наодинці, то пройнявся урочистістю цього моменту, на душі було так само мирно й добре, а він научав мене, що людина мусить любити не тільки своїх близьких та кревних, але й довколишній світ: і пташок, і тварин, і дерева, і квіти, й траву. І мені чомусь стало смішно, що треба любити дерево і траву, але батько на мій сміх і здивоване запитання серйозно відповів, навіть зараз чую його тремтливий від струсів повозу голос:

– Все живе, синку, тільки тому й живе, що в любові зі світом перебуває.

– Хіба дерева й трави живі? – здивовано спитав я.

– Звісно, – мовив батько. – Вони ростуть, і дихають, і живляться, народжуються й умирають.

Отож їхав зараз і думав, яку велику правду сказав тоді батько. Здавалося, й справді чую, як ростуть навдокіл дерева, кущі й трава, як вони дихають, слухав їхній гомін, перемовляння та співи пташок, і раптом мене почало охоплювати якесь дивне почуття, бо, відчув: я тут не чужий, адже ця дорога обігріта дитячим моїм спогадом; адже в теплому синюватому повітрі так виразно почувся живий батьківський голос; адже запах, яким дихнув на мене подувець, також знайомий до щему, бо я жива частка цього малого світу і ніде, ніде, де тільки побував, не пізнавав такої спокійної, упевненої й натуральної уписаності у світ; адже ці світотіні під ногами коней – це письмо, яке читається не очима, а через них розумом, – серцем, бо я нарешті вдома і, здається, починаю переконуватися, що мені звідсіля вже нікуди не захочеться їхати, а сірий звір, який так мучив мене раніше, навіки здох і переселивсь у ті площини, в які не бажаю вступати; адже можу й умію відчувати велику радість простих речей, наприклад, цієї проїздки через ліс, і я раптом почав вірити, що мене привели сюди шляхи світові та господні для якогось чину, конче мені необхідного, коли жадаю гармонії для єства й духу свого; ще не знав якого чину, але вже вловлював у собі засіяні теплі первні, бо пізнав раптом із невідворотною певністю: цей світ потрібен мені, а я йому, і наша злука натуральна й недочасна.

«Дім Лісу, – подумалося мені. – Дім лісу! Як добре, що тебе давно збудовано! Але що про тебе знаю?..»

Іван Михайлович ніби мене чекав, хоч я приїхав без попереднього сповіщення: не встиг повіз заїхати до його просторого двору, як уздрів на ганку високу, але й значною мірою широку, ніби старий дуб, постать. Іван був старший мене на двадцять років, що виключало близькість поміж нами; правду кажучи, я, та й інші брати, окрім Петра, його побоювався. Але йшов назустріч, широко розкривши обійми, із розсвіченим обличчям; я ж приїхав сюди дещо розчулений, отож з мене миттю видуло всі, які тримав, застереження, ми щиро, навіть радісно обійнялися.

– Змужнів, змужнів! – рокотав поважний, трохи пропитий бас. – Справжній лицар мідного жерла!

Відвів мене від себе, тримаючи руками за плечі, й пильно подивився.

– Сподіваюся, не покинув служби? Було б нерозважно.

– Хто зна, – засміявся я, – але службу я таки покинув.

Відтак побачив, що помережані червоними жилочками братові очі стверділи.

– Татусь був би з того незадоволений, – сказав сухо.

– Але чому ж? – зчудувався я.

– Ну, ми ще поговоримо. А тепер у дім, у дім! Там тебе чекають – не дочекаються.

– Хіба були сповіщені про мій приїзд?

– То-до-сю! – протяг Іван Михайлович. – Хіба не знаєш наших звичаїв? Зрештою, звідки тобі їх знати,