Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

небо так і не розпогоджувалося, – якось по-особливому діяли на мене, коли блукав напівзабутими місцями, приймаючи в душу їхній холод; я невідь-чому подумав, що оте разюче видження в Долині Видіння, оте не менш дивовижне гадання на Біблії, здійснене всупереч переконанню, що всяке вгадування – справа марна, навіть шкідлива, були послані недаремне – то й справді був погук цієї землі до її марнотравного сина, загубленого в просторах днів та ночей, про порятунок собі, а може, й погук отого склепу, що сховав вірних її посельців, які, хоча й покинули цей світ, але не бажали, щоб у ньому існували тільки тіні й примари роду нашого, якими стали передусім вони. А може, простіше: в одну із ночей, змучений од давніх ран, нових болячок, отямившись од чергового сп’яніння, мій брат, охоронець родинного гнізда, раптом пізнав неприглядну й безмежну самотність, як і те, що колісниця його добігає кінця дороги, за яким – чорна прірва. Саме тоді він, стужілий, ояснений несподіваним світлом, устав із ліжка, запалив усі свічі, які були в домі, став серед покою, міцно заплющив очі й послав до мене свій безголосий, довгий, тривожний, повний відчаю крик. Можливо, слав його не тільки до мене, а до всіх блудних синів роду нашого, розсипаного по світі, але до мене передусім, бо я, саме я був власником батьківського гнізда, тобто того місця, в якому перебував склеп із кістками й тінями моїх предків, а раз так, саме я у віщу ніч мав розгорнути тремтливими пальцями сторінки Біблії й натрапити на дивовижного Ісаїного описа, бо, можливо, віщі слова пророка й стали словами отого безголосого крику, що його послав у ніч від власної самотності та відчаю мій бідний брат Петро.

Не зайве сказати, що Петро Михайлович мав власного будинка в сусідньому селі, там-таки розташувалися й основні його маєтності, але останні роки він провів у батьківському, тепер моєму, домі разом із сестрою Варварою, яка його й доглядала, – сюди перевіз свої книги й папери і саме тут закінчив свої дні, отже, в певний спосіб од власної самотності пробував тікати. З сестрою в мене ще докладнішої розмови не відбулося, бо хотів спершу пристосуватися, роздивитися, поблукати, а коли сказати правду, бажав подумки відспівати пієту за померлим братом, а ще точніше: відшукати ті прозорі, тонкі нитки, які лучать мене і з цією землею, і з тими, хто лежить зараз у родинному склепі, бо без того, без полагодження цієї невидимої сітки після блукань світових не зможу конечно відчути, що осереддя, до якого вели мої стежки й дороги, саме тут, у цій глушині, біля цих людей, дерев, ланів, річки, будівель і що саме тут моя столиця, що іншої для мене немає та й бути не може, адже таких столиць у світі стільки, скільки людей, в кожного своя; адже провінції, гадалося мені, по-справжньому не існує, а тільки своє і не своє місце, своя чи не своя місцина приземлення чи заземлення, яку Бог призначив кожному від народження і коли людина її покидає, а шукає незвіданого й чужого, вона покидає своє справжнє щастя, а віднаходить його видимість…

І от одного вечора, під’ївши, ми з сестрою відпустили слуг і сиділи за столом, розділені канделябром із трьома свічками, які неспокійно горіли, можливо тому, що за вікнами гайсав вітер, а може, прийшли до нас тіні наших предків, і перше, що сповістила мені сестра Варвара Михайлівна: наш брат Петро відписав свою частку батьківського маєтку мені та їй, цілком поминувши Івана Михайловича та й інших, через віщо Іван Михайлович, як встигла довідатися, прийшов у велику лютість і незбожно проклинав покійного брата, бажаючи йому пекельного вогню. При цьому сестра підійшла до шафи й вийняла звідти папера, писаного рукою Петра Михайловича й завіреного, як це вимагає закон, і тремтливим голосом прочитала його – вона серед сестер єдина була достатньо навчена письму, хоча також не вельми. Все було так, як сповістила: брат передавав мені землю й будівлі, а сестрі визначив певну грошову суму й деякі речі, що могли б бути їй ужиточні. Отже, брат Петро бажав прив’язати до родинного гнізда саме мене. При цьому я розповів Варварі про останнього листа, писаного до мене від Івана Михайловича.

– Чи правда, що перед смертю Петро осліп? – спитав я.

– Не до кінця, – сказала печально Варвара, – але зір втрачався, тож перед смертю бачив дуже погано.

– Чи правда, що перед кончиною пробував у стані білої гарячки? – запитав я. – І чи творив при цьому неймовірні речі?

Сестра відповіла не зразу.

– Так і не так, – мовила нарешті. – Брат Петро й справді впадав у запої і тоді його водило, тобто йшов із дому, вештався лісом, заходив у яри, раз навіть опинився серед болота; при тому признавався: як тільки виходив із дому, не відав, куди йде, а потім не знав, як додому повернутися.

Я здригнувся на це звіщення й уявно побачив брата Петра, по-військовому виструнченого, із нерушним кам’яним лицем, чомусь без шапки, із розкуйовдженим волоссям і запаленим поглядом – ішов, налягаючи на поранену ногу і з незмінною палицею в руці й не бачив дороги, не відав напряму, а тільки оцей одноманітний, виміряний рух у пітьму чи в налитий сонцем чи сутінком простір, і той простір чомусь кликав і вабив його, ніби й справді десь попереду горіли блудні вогні й зманювали його. І він конче хотів до них дійти, щоб, як оповіла мені сестра, розстріляти їх з пістолета, якого незмінно брав із собою.

Оцей момент і жахав мене найбільше, адже всі ми, окрім цієї доброї і спокійної кривої сестри нашої, котра тільки на певний час покинула Лісовичі, а тепер не збиралася їх ніколи покидати, були зманені блудними вогнями, при чому деякі, Семен чи Олександр, як пішли, так і не повернулися, як і сестри наші, бо не змогли відшукати дороги назад; Іван Михайлович, який став крутого замісу господарем, усього себе віддав маєтковим клопотам і збільшенню власного маєтку – ось чому так лютився, коли не дістав від брата нічого, хоч ціле життя із братом ворогував і не мав би на щось сподіватися; окрім того, навіть тепер, коли я посів братову частку, він був непомірно багатший за мене, але наплодив достатню кількість дітей: четверо синів і троє дочок, отож колись мав свого маєтка розділити на чотири, що роздрібнило б володіння, а потаємною мрією його було, аби кожен син дістав у спадку принаймні стільки, скільки мав