Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Маячня! – різко видихнув Курлика.

– Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зібрати усіх – і під суд!..

– А ти?..

– А я!.. – Бідосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дійшла, встав перед камерою і кажу: дорогі товариші, вітаю усіх вас… весь наш Радянський Союз і весь наш єдиний радянський народ із нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні! Саме ми врятували світ від «коричневої чуми» – честь нам і слава!.. Батькам нашим і дідам, які зламали хребта фашистській гідрі!..

– Так і сказав?!

– Так і сказав, щоб ти не сумнівався! Це ж саме під Дев’яте Травня було, а цьогоріч була рівно сорок сьома річниця Перемоги!.. Отож і сказав. І нехай всі чують, усі знають!..

– О-о-о-о! Це я й хотів почути! І то є найкращий подарунок мені на день народження… Дякую тобі, дорогенький!

І Курлика з Бідосиком обійнялися та з глибоко урочистим почуттям тричі, «по-брежнєвськи» розцілувалися. Чи то в губи, чи то «в десна» – неважливо!.. Головне ж бо – це традиції дотримуватися.

Туристично-оздоровчий комплекс «Судак», вул. Леніна, № 89, Судак, АР Крим, 9 серпня 1992 року

Як і більшість відпочивальників, Руслан і Роберт відправилися на море, бо водичка ввечері тепленька й лагідна, немов парне молоко!.. Натомість Лідія з Касимом залишилися в холі, щоб разом з усіма охочими подивитися трансляцію з урочистого закриття XXV літньої Олімпіади в Барселоні.

Турсунови скромно сиділи на м’якому диванчику позаду інших. Спостерігаючи за шикарною церемонією, вони не обмінялися жодним словом. Адже й без слів кожен з них прекрасно знав, про що думає інший. Їхні думки давно й надійно крутилися довкола речей, про які їх повсякчасно запитували вихованці, іноді скромно ховаючи очі, іноді навпаки – дивлячись на наставників прямо та невідривно:

«Лідіє Онисимівно!.. Касиме Мансуровичу!.. А що ж це воно тепер буде?! І головне – як воно все буде з нами?..»

Вони обидва не тільки кваліфіковані тренери та авторитетні судді. Що Касим, що Лідія насамперед – наставники спортивної молоді. Отже, щось-таки мусили відповідати… Та їм самим здавалося, що їхні відповіді здебільшого скидаються на жалюгідні відмовки.

Справді, раніше їхньою великою, могутньою та єдиною батьківщиною був Радянський Союз, збірні команди якого зазвичай вигрібали спортивні нагороди мало не лопатами. Але з цим клятим путчем ГКЧП, з танками в Москві, з арештом і подальшим звільненням товариша Горбачова, з «парадом суверенітетів», «міжсобойчиком на трьох» у Біловезькій пущі та грудневим референдумом, як фінальною крапкою усіх подій, – великий СРСР раптом наказав довго жити, розвалившись на півтора десятки незалежних держав. Відтоді ще й року не минуло, отож на XXV Олімпіаді в Барселоні тепер вже колишнім радянським спортсменам дозволили виступати Об’єднаною командою. Але це разове рішення, а далі що ж?!

Ні-ні, звісно ж, спортсмени завжди націлені на індивідуальне вивищення, навіть якщо йдеться про колективні види спорту: будь-яка команда завжди має капітана – безумовного лідера… Це висока честь, від якої не відмовиться ніхто… І все ж таки є нагороди індивідуальні, є й командні. Командний медальний залік також ніхто не скасовував. То як же з цим бути?! Це що ж виходить: на наступних Олімпійських іграх команда України змагатиметься… ну-у-у, наприклад – з командою РРФСР?! Чи з командою Білорусії?! А якщо тренер Касим Мансурович родом з Туркменії – як йому бути: в Києві лишатися чи додому їхати?! А його дружині Лідії Онисимівні куди подітися?! А їхнім дітям?..

Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?

Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…

Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!

Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.

Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?

Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.

Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.

Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року

– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.

– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:

– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…

– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:

– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.

Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…

І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.

– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на