Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 138
Перейти на сторінку:
гру слів і смислів… Читають всім натовпом. І головне – читають ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:

– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!

Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.

– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.

Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.

VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Чого тобі?

Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..

– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…

– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..

– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.

– Не на допиті, кажеш?..

– Еге ж.

– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..

– Та йди ти в п*зду!..

– Сам іди.

Знов замовкли.

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Відчепися.

– Ну, това-а-аришу Бідо-о-ола-а-ах-х-х!..

– Курлико, я сказав: іди в п*зду!.. Тим паче я тобі тепер не товариш.

– Хіба?! А хто ж тоді…

– Я тобі тепер не товариш у тому сесі… Ой – у тому сенсі, звісно, що ми тепер усі різко і водночас стали панами.

– Ні, Бідосику, в нашій «конторі», як і в армії, усі й досі величають один одного «товаришами».

– Курлико!..

– Шо?..

– Ти диви мені, легше нашшот «контори» нашої!..

– А хто нас почує?!

– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.

Нова мовчанка. І раптом він здався:

– Гаразд, зараз розповім, як усе те сталося, ще раз.

– Ану-ну-ну!..

Перезбуджений Курлика аж підстрибнув на стільці.

– Отже, слухай. Отже, я у відрядженні, значицця… У відрядженні, так.

– Так, у відрядженні. А далі?..

– А далі?.. А далі йду я по Москві, значицця… Як у пісні зовсім…

І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:

А я иду, шагаю по Москве,

А я пройти еще смогу

Слоеный Тихий океан

И тундру, и тайгу-у-у!..[15]

– Стоп! – раптом гримнув Курлика.

– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.

– Ти що це співаєш?!

– Ми співаємо… А що саме?..

– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..

– Тихий.

– А ще?!

– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..

– Га-га-га-а-а!..

Посміялися трохи.

– Ну, то нічого, гаразд.

– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..

– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!

– Та ну?!

– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..

– Обґрунтуй.

– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..

– Ногами.

– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.

– А-а-а, он воно як!..

– Отак!..

– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

Посміялися.

– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».

– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.

– Натовпом?

– Ага.

– А будка яка ця?

– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.

– Ну-у-у і-і-і?..

– Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!

– Що душі завгодно можеш сказати?

– А так, так!..

– Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.

– Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.

– І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..

– Та стопудово!..

Вони змріяно помовчали.

– Отже, ти став у чергу?..

– Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?

– А там чутно?..

– Та ясна річ, що чутно!

– І-і-і… люди не боялися?..

– А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!

– І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?

– Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».

– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми

1 ... 13 14 15 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"