Гурам Одішарія - У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія

перепочити, він згадав той літній день, про який говорив Ашуба… Ніби просвітліла його пам’ять — і поволі перед очима постала та картина.

Під час війни Бондо загубив корову. Обійшов усі пасовиська, але й сліду її не знайшов. Нарешті під вечір, проходячи край села повз подвір’я Астамура Ашуби, він помітив, що ворота прочинені. «Можливо, сюди і забрела моя корова», — подумав Бондо і ступив крок у двір.

У домі не було жодної живої душі. З самого початку війни, щойно грузинська гвардія ввійшла в село, де мешкав Бондо, частина абхазів покинула власні домівки, а інші, замордовані мародерами, пізніше зробили те саме.

Родина Ашуби пішла з села останньою. Бої посилювалися, збільшувалась кількість жертв і випадків помсти.

Бондо і на подвір’ї Ашуби не знайшов своєї корови. Виходячи звідти, глянув на будинок. Шкода йому стало безлюдний, з розчахнутими вікнами і розчиненими дверима, пограбований дім. Він повернувся і зачинив спочатку перший поверх, а тоді другий. Глянувши з балкону на садибу, побачив, що величезна гілка груші впала на родинний цвинтар (переважна більшість сільських абхазів ховають небіжчиків на своєму подвір’ї). Бондо згадав, що там поховано дев’ятнадцятирічного сина Ашуби. Той хлопець нагадав йому власний біль — день загибелі десятирічного сина. Він спустився, прибрав гілку, згріб листя з могили хлопця, вирвав бур’ян, витер хустиною мармуровий надгробок і поклав кілька груш біля узголів’я.

Виходячи з двору, Бондо помітив у траві алюмінієвий дріт. Ним він міцно зв’язав ворота, щоб худоба не витовкла сад, зачинив також і хвіртку. Потім Бондо ще раз глянув на будинок. Наче самотній чоловік, стояв той дім…

Отже, тоді Астамур Ашуба спостерігав за мною з ліщинових хащів?.. — посміхнувся Бондо. І його очі наповнилися сльозами.

«Танк»

Нещодавно мене познайомили з Арчилом. Йому чотири роки. Коли родина через перевал залишала Абхазію, хлопчику виповнився рік. Саме на перевалі і заговорив малий уперше. Хлопчика везли на БМП — бойовій машині піхоти.

БМП в народі часто називають танком.

Першим словом Арчила було саме «танк».

Запах моря

Джемал — сорокап’ятирічний мужчина із Гульріпші, з приморського села. Він — винахідник, професор. Не можу стверджувати, що все життя побивався за книжками, бо любив також розваги і друзів. Ще із Сухумі пам’ятаю сконструйовані ним машину для сортування ліщини, і, якщо не помиляюсь, апарат для отримання олії з тунгу, а також водяну помпу… Зрештою, його славні тамадування.

Звідтоді, як через перевал полишив рідні місця, Джемал весь час чимось картався, постійно відчував, що йому чогось дуже бракує, тільки чого — ніяк не міг збагнути, пояснити самому собі. Було зрозуміло, що він — біженець, який не має ні даху над головою, ні власного кладовища, але те «щось» означало зовсім інше.

Кажуть, здоровий глузд у житті є поганим супутником. І тому учений, користуючись зазвичай конкретними поняттями, не міг з’ясувати, чому ж так важко на серці, чого так бракує. І ось одного чудового дня він докопався до суті і винайшов… море. Винайшов те, що так краяло йому душу!

Одного разу, коли родичі, в яких він тулився, пішли на роботу, і в хаті він залишився на самоті, наповнив ванну теплою водою, на електроплиті закип’ятив у відрі воду і щедро насипав туди зібраного вранці листя горіхового дерева.

Через пару хвилин на кухні стояв сильний запах йоду. Джемал спорожнив відро у ванну, швидко роздягся і занурився у воду, на поверхні якої плавало горіхове листя.

Вся квартира наповнилася йодним чи то морським запахом.

Довго він лежав і ніжився у ванні, жадібно вдихаючи просякнуте морськими пахощами повітря. Переконаний, що ногами він навіть відчував пухнатість морського дна.

Розповідаючи це, Джемал світився якимось дивним сяйвом, ніби щойно народжене сонце вигравало на його обличчі відблисками хвиль серпневого моря. Схвильований, наче хлопчисько, шепотів мені професор:

— Ти добре мене зрозумієш… Знаєш, який то був кайф, який кайф, який кайф…

Дарі-дурі

Привокзальна площа. Метро. Підземний перехід. До стіни тулиться хлопчик із сумним обличчям і співає. Біля його ніг — порожня коробка з-під шоколаду, в якій поблискують монетки. Хлопчик … Його пісня дзвенить, як срібний дзвіночок.

Дарі-дурі, дарі-дурі, дарі даралеее… Тунель підсилює його голос. Одна течія пасажирів поспішає в один бік, друга — в протилежний. При світлі електрики люди мають якийсь каламутний, неживий колір. Поспішають вони. Тут, у тунелі, вони зовсім інакші, незрозумілі й їхні погляди. Час від часу в коробці дзенькне монетка. У підземному переході важке повітря. А хлопчик співає.

Після війни мріялось: поїду кудись, осяду в далеких краях, але де, в яких? Куди втечеш від усього цього? Як полишиш цю пісню? Вона ж частина твого болю, то спів усієї Грузії, музика підземних переходів, гімн осиротілих душ, героїчна симфонія наших безрадісних днів! Замість всенародної байдужості їй потрібне тепло твоєї душі. Вона вимагає його від кожного з нас, ми всі винні перед цією піснею — і як ти її зрадиш? Це ж однаково, що покинути хвору сирітку!

«Дарі-дурі» — це та пісня, в якій разом із голосом співака чути й голоси приречених. Хоча інколи веселою здається вона…

Біля театру Ахметелі

Війна щойно закінчилася.

Зима. Мороз.

Майже північ. На вулицях лише деінде блимають ліхтарі. Затримався в гостях і тепер швидко крокує Мераб, поспішає, хоче встигнути на метро. Ось-ось він перетне майдан, скоротить шлях і опиниться біля театру Ахметелі. Звідти до метро шапкою докинути, за п’ять хвилин до дванадцятої він буде там.

Раптом хтось торкається його плеча.

— Не озирайся, бо прикінчу! — І він відчуває на шиї холодне лезо ножа.

— Знімай куртку! — наказує вже інший, басовитий голос.

Що робити? Їх двоє, а може, й троє. Не подужає. Та й ножем безжально тиснуть на горлянку.

Чиясь рука «допомагає» йому зняти шкіряну куртку.

— Не озирайся! — знову попереджають.

Вони обшукують кишені куртки, дістають гроші, папери. Запалюють сірник.

— Ва-а, біженець! — каже один іншому. — До того ж — із Гагри… Прочитай.

Потім, лише на мить, западає тиша.

— Ти справді біженець? — запитує Мераба басовитий голос, — ця ксива справжня?

Мераб мовчить.

— Ти що, язика проковтнув? Скажи, ти — біженець?

Мераб ствердно киває головою.

Потім знову западає тиша.

— Гаразд, повертайся до нас обличчям, — знову чути басовитий голос.

Тієї ж миті прибирають ніж.

Мераб поволі повертається.

Перед ним двоє його ровесників. Один тримає в руках його куртку, інший — гроші й папери.

— Одягай! — Мерабу подають куртку, а потім повертають і купони, і документи.

Стоять і роздивляються один одного.

— Не ходи так пізно, хтозна, на